Читати книгу - "Химери Дикого поля"

– Кроч тропами, – сказав один зі слуг мені. Я так розумів, що хотіли мене кудись відвести.

– Я мушу залишатися поруч із моїм паничем, – заперечив я.

– Це пана Непийпива злецення! – строго сказав слуга, який був такий впевнений, що я мусив піти. Вони відвели мене у невеличку кімнату неподалік, залишили там і пішли, зачинивши двері на засув. Я вже здогадувався, що відбувається. Якась перевірка. Крутив головою. Дарма ми з Понамкою не домовилися, що розповідати. У будь-якому разі не треба згадувати про справу, через яку ми тут опинилися. Казати, що прилетіли випадково. Я знав, що Понамка не скаже зайвого. Вона вміла допитувати, то знала і як бути допитуваною.

Я озирнувся. Невеличка кімната з кам’яними стінами. Без вікон. Два ліжка і все. Мабуть, кімната джур. Сідати на ліжко не наважився, може, це заборонено слугам, то сів на підлогу під стіною і чекав. Не дуже довго, коли прийшов Непийпиво. Я підхопився.

– Задля чого прибули сюди ви? – спитав він прямо.

– Спитайте у мого панича.

– Я тє питаю.

– Не можу нічого сказати без його дозволу.

– Бажаєш, жеби я тє слухо відтяв? – гримнув Непийпиво і схопився за шаблю.

Я став на коліна, нахилив голову убік, узявся за вухо, відтягнув його.

– Воля ваша.

Непийпиво вихопив шаблю і заніс її. Я закрив очі і чекав. Він міг рубанути, міг і голову мені відтяти, тут з цим просто. Але я сподівався на краще. Він засміявся.

– Слухо тє непотрібне?

– Потрібне. Але не може слуга говорити за панича свого, – сказав смиренно я.

Непийпиво подивився на мене. Я відчув його погляд. Почув, як шабля повернулася у піхви.

– Ажеби, побудь поки зі слухами. Кроч.

Він пішов, я поспішив за ним, хоч це було важко, ноги в мене підгиналися, у грудях калатало серце, у голові паморочилося. Непийпиво зайшов у кімнату до Понамки.

– Вірного ригеля маєш, брате Набоко.

– Інші мені не потрібні, брате Непийпиво, – посміхнулася Понамка.

– Теди кроч.

Ми пішли за Непийпивом, який прямував кудись коридорами башти, а потім почав підніматися гвинтовими сходами. Легко стрибав по них, Понамка за ним, я швидко почав задихатися, бо з мене не дуже добрий бігун. Рахував сходинки, щоб відволіктися, коли вибіг нагору, то перегнувся навпіл і важко дихав.

– Вчасни доколя, я заволаю, – наказав Непийпиво джурі, що стояв на посту біля прапора. У джури, окрім короткої шаблі, був ще й бінокль на шиї. Звичайний армійський бінокль, звідки він тут? Виглядав дуже дивно у цьому середньовіччі. Мабуть, бінокль був потрібен, щоб дивитися довкола, аби ворог не зміг несподівано напасти. Джура кивнув, залишив бінокль і пішов до сходів. – Оце курінь Мухи яко на долоні, – сказав Непийпиво і розвів руками.

Я підняв голову, озирнувся. І дійсно, було все добре видно. Рівні клапті ланів, вузенькі смужки лісу між ними, дороги. Раби на ланах виглядали маленькими цяточками, паничі чи слуги верхи – цяточками побільше.

– Файно! – сказала Понамка. Я мовчав, бо хто я такий, щоб відкривати рота?

– Ровно теж і по Січі всій. Кмітує панство, жеби усюди лад був.

Я рахував довгі сараї, в яких утримувалася худоба або раби. Їх було двадцять сім. Багацько.

– Задля чого прибули сімо? – спитав Непийпиво і подивився Понамці в очі. Вона анітрохи не знітилася.

– Я ж вже казала, що ми летіли не сюди, а до Райгорода. Наш знайомий мріяв туди потрапити. Ми його висадили і поверталися, коли на нас напало велике літаюче чудовисько. Дракон. Воно вбило пілота.

– Кого? – не зрозумів Непийпиво.

– Пілота. Людину, яка керує літаком, залізною птахою. Наче стерновий на кораблі.

– А, второпав.

– Так ось, ми почали падати і розбилися б, але Крася зміг вирівняти літак і дотягнути до кінця лісу. Ми сіли на великому лузі, літак все одно розбився, але ми вціліли. Потім прискочив загін з прикордонних башт. Так розумію, що хотіли вбити нас, але виявилося, що я паничарка. Я склала іспит, вбила невидимця і ще купу різного дріб’язку. І ось я тут.

– Що вєдають у землях ваших про Січ?

– Я вперше почула про неї, коли вже опинилася тут.

– А про забітьє ведлть ріки чула?

– Різанину біля ріки? – Понамка здивувалася. Так, наче вперше чула. – Що за різанина?

– Січовики валчили чужинців, вабоїли багатьох, жеби пам’ятали, хто такі єси.

– Нічого про це не чула. То ви плаваєте туди, звідти я прилетіла? – спитала Понамка.

– Коли-кольвек. Гендлюємо з чужинцями. Що жадаєш робити, брате Набоко?

– Хочу помандрувати тут, подивитися Січ.

– Цвичона ти?

– Яка?

– Читати й писати вєдаєш?

– Звісно, вєдаю, – здивувалася питанню Понамка.

– Добре, то не треба те наставляти, яко джур.

– А що, всі паничі вміють читати і писати? – спитала Понамка.

– Звісно. Поперед тим, як джури до башт прикордонних візьмуться, мусять грамоту вєдати та іспит скласти. Які ж не складуть, у куренях лишаються, гдиби не складуть, теди слугами їм бути.

– А навіщо паничам вміння читати і писати? Я думала, тут цінується лише мужність та вміння битися на шаблях.

– Брате Набоко, панич мусить бути цвичоним. Бо йому припадає кмітувати за всім.

– Паничі щось рахують і пишуть? – здивувалася Понамка.

– Так. Ми ж челнейшіє на Січі, респектуємо вшитко. Мусимо вєдати, єлико харчу маємо, єлико рабів і слуг в нас, єлико і чого треба всіяти, єлико худоби зарізати, єлико залишити. Се роботи багато, і не зробиш її, гдиби нецвічоний будеш, а дурний, яко бидло.

– Я думала, все це роблять слуги, а паничі тільки воюють.

– Набоко, іли би так було, то були би ми раби слуг наших. Зезволити цього не можна. То ми цвичонство маємо і самі рахуємо. А слуги наші ані писати, ані читати не вміють.

– Мій слуга вміє, – похвалилася Понамка, а я злякався, що дарма вона. Мусив знати своє місце і не висовуватися.

– Ти цвичоний, вмієш читати і писати? – здивувався Непийпиво.

– Трошки, – я схилив голову. – Зовсім трошки.

– Заказнє тобі вчити цьому слуг, – наказав мені Непийпиво. Я несподівано впізнав тон його голосу. Так само говорили охоронці в колонії. Між собою вони говорили звичайними голосами, як люди, але з зеками вони розмовляли геть інакше. В їх голосі з’являлася впевненість людини, яка може зробити з тобою будь-що. Знищити хоч зараз.

– Так, пане! – поспіхом запевнив я.

– Он якийсь загін повертається, – сказала Понамка, щоб змінити тему.

– Се спира, яка рабів імала, воспятилася. Обецне пойзримо, альбо імали, альбо ні. – Непийпиво узяв бінокль, який залишив черговий джура. Роздивлявся дорогу, потім зітхнув. – Не споткали бидло. Де ж сі