Читати книгу - "Дівчата з 13-ї вулиці"

Зоська теж побоювалася повернення до школи й зустрічі з Патриком, навіть мимохіть, у коридорі. Крім того, за кілька днів мали початися репетиції. А якщо доля вирішить з неї покепкувати, і їм дадуть ролі в спільних сценах? Що їй тоді робити? Удавати байдужість або холодну прихильність — це важче за будь-яку роль. Коли серце гупає, як у спринтера на сотці, долоні пітніють, а голос зривається, треба знайти якесь виправдання. Цікаво, яке?

Клаудія теж не думала про школу з ніжністю. Агнешка продовжувала бомбардувати її есемесками, у яких вимагала негайно припинити зустрічатися з Марціном. Клаудія не розуміла, чому вона втручається не у свої справи, тому не відповідала. Але вже саме читання цих повідомлень її пригнічувало. Агнешка просила, погрожувала, звинувачувала в зраді, лякала якимись невідомими наслідками. Повернувшись до школи, доведеться із цим змагатися, і саме в цьому й полягала проблема, бо Клаудія не уявляла собі бунту проти Агнешки. Вона відчувала, що та має якусь дивну владу, і мимоволі їй скорялася, не дошукуючись пояснень. Вона не цікавилася її мотивами й причинами, сприймала Агнешку разом з усім, що та пропонувала. Послуга за послугу.

А якщо вона справді зажадає, щоб Клаудія покинула Марціна? Але про що їй власне йдеться? І про кого?

Агата прокидається посеред ночі. Їй учуваються обережні, тихі кроки босих ніг на кам’яних сходах. Наче хтось навпомацки спускався згори. Агата прислухається, не розплющуючи очей. Кроки тепер лунають на першому поверсі і їхній звук тоне в пухнастому килимі холу.

Агата дивиться на годинника. Пів на п’яту. Власне, майже світанок. Може, це малий встав напитися води? Він завжди напихається тими солоними чипсами, то потім дудлить воду. Ніяк не нап’ється. Агата прислухається, але крізь зачинені двері з кухні не долітає жоден звук. Нарешті, сердита на себе й на малого, ліниво встає з ліжка. Визирає у вікно. Десь на сході повільно сіріє небо. В одному з вікон дивного дому навпроти жевріє світло, маленька лампа на підвіконні. О цій порі? Сама світла не запалює. Виходить до холу й прислухається. Минають секунди, проте нічого не відбувається. У будинку панує дивна тиша. Ніхто не відчиняє холодильника, не відкриває пляшки з мінералкою, вода не дзюркотить до склянки. Не чути, аби хтось пожадливо пив.

Агата прочиняє двері до кімнати братика й бачить, що той згорнувся клубочком і змерз, бо скинув ковдру на підлогу. Обережно прикриває малого.

«Отже, це не він. Тоді хто? Ніхто, крім Мацека не бігає вдома босоніж», — думає Агата й уже трохи перелякана, повільно спускається сходами, навмисне голосно стукаючи капцями. Якщо це злодій — йому кінець. Агата дивиться в бік кухні. Там на столі завжди горить нічна лампа. Зараз її світло здається яскравішим, але може, це омана, бо довкола панує темрява?

«Темрява й тиша: сцена, як у жахастику», — майнуло в голові. І ця невисловлена думка завмирає на вустах, бо саме тоді Агата бачить стіл і відсунутий стілець, а на ньому — блондинку зі своїх снів. Дівчина виглядає цілком звичайною, і якби все разом не здавалося таким жахливим, Агата точно б засміялася вголос, бо на білявці кумедна піжама із жирафами, що сплелися шиями, під ними напис «LOVE».

«Ну зовсім вона не вписується в ситуацію», — думає Агата, ковтаючи слину пересохлим від страху горлом.

Вона хоче щось сказати, але не знає, що саме. Дівчина дивиться на неї байдужим поглядом. Не пояснює, звідки тут узялася, не вибачається за нічне вторгнення, не лякає. З її вуст не спливає цівочка крові, не видко й гострих ікол вампіра. Чаю вона Агаті теж не пропонує. Просто сидить собі непорушно й дивиться порожнім поглядом. Присутня й відсутня водночас.

Агата не знає, як їй поводитися. На негнучких ногах наближається до столу, відсуває стілець і сідає навпроти неї. Білявка не стежить за її рухами, не змінює виразу обличчя, виразу абсолютної байдужості, яка вже відверто дратує Агату. Проте вдивляючись в це обличчя, на якому не ворухнеться жоден м’яз, вона не має сміливості щось сказати. А їй хочеться нарешті запитати: «Нащо ти сюди прийшла? Нащо переслідуєш мене уві сні? Чого тобі від мене треба?» Отак і сидять віч-на-віч, у цілковитій тиші й безрухові.

Білявка й брюнетка.

Аверс і реверс.

Дійсність і сон.

Понеділок — це завжди найдепресивніший день тижня. Це всім відомо. Він ще огидніший удвічі, коли повертаєшся після тижневої відсутності, і втричі, коли за тобою тягнеться шлейф незалагоджених справ. Школа — це взагалі гнітюча річ, а в понеділок — особливо. Ти вже встигаєш забути, розслабитися, відпочити, аж тут знову від тебе чогось вимагають, та ще й із цілковитою впевненістю у власній правоті. Це просто нестерпно. Вони так радіють, коли можуть до чогось причепитися, коли вдається утнути тобі якусь капость. А це в них виходить завжди. Завжди знайдеться те, чого ти не знаєш, не зробив, про що забув.

Та хіба хто-небудь слухатиме твої пояснення? Кого цікавить те, що ти можеш сказати на своє виправдання? Нікого. Чому? Бо у школі ти — річ. І все це настільки очевидно, що дошукуватися правди ніхто й не намагається. Навіщо, якщо в тебе неначе на лобі видніє, на що ти здатен, ярлик із твоєю ціною. Ти вартуєш стільки чи стільки. Не більше й не менше.

Твій штрих-код, хоча його й не видко, визначає тебе краще, ніж ДНК. За півроку всі знають, який ти товар: першосортний чи брак, який слід переоцінити. І думка про тебе готова. Клаудія написала контрольну на чотири? Не може такого бути, вона точно списала. І Клаудія отримує трійку, ну, може, трійку із плюсом. У Марціна лише половина правильних відповідей? Неймовірно, що це з Марціном?! Може, він захворів? І там, де Клаудії вліпили би двійку, Марцін отримає трійку із плюсом.

Тож немає чого перетруджуватися, якщо заздалегідь відомо, who is who і що отримає на найближчій контрольній і навіть