Читати книгу - "П'ятнадцятирічний капітан"

Минуло дві години. Скелястий мис було вже видно на траверзі[50] «Пілігрима».

Цієї миті Негоро знову з'явився на палубі. Він пильно подивився на берег, кивнув головою з виглядом людини, що розібралася в ситуації, і, пробурмотівши якесь слово, якого ніхто не розчув, негайно ж пішов до свого камбуза.

Дік Сенд намарне намагався розгледіти низьку лінію узбережжя, яка мусила простягнутися за мисом.

Минуло дві години. Мис все ще виднівся ліворуч за кормою судна, але берег не з'являвся. Між тим горизонт посвітлішав і високий американський берег, вздовж якого тягнеться велетенський гірський ланцюг Анд, чітко проглядався навіть на відстані двадцяти миль.

Дік Сенд озброївся підзорною трубою і, повільно переводячи її, оглянув усю східну сторону горизонту.

Нічого! Він нічого не побачив!

За дві години після полудня помічена ранком земля остаточно залишилас позаду «Пілігрима». Попереду навіть через підзорну трубу не можна було виявити ані високих, ані низьких берегів.

Тоді Дік, голосно закричавши, кинувся вниз трапом і вбіг до каюти, де сиділи місіс Уелдон, маленький Джек, Нен та кузен Бенедикт.

– Острів! – вигукнув він. – Це був лише острів!

– Острів, Діку? Але який? – запитала місіс Уелдон.

– Зараз подивимося на карті! – відповів юнак.

І, зганявши до своєї каюти, він приніс корабельну карту.

– Ось, місіс Уелдон, ось! – промовив він, розгорнувши карту. – Земля, яку ми помітили, може бути тільки цією точкою, загубленою посеред Тихого океану. Це острів Пасхи. Інших островів в цих місцях немає.

– Отже, земля залишилася позаду? – запитала місіс Уелдон.

– Так, далеко з навітряного боку!

Місіс Уелдон пильно вдивлялася в ледве помітну на карті крапку – острів Пасхи.

– На якій відстані знаходиться цей острів від американського берега?

– За тридцять п'ять градусів.

– Тобто?

– Близько двох тисяч миль.

– Однак, це означає, що «Пілігрим» майже не рухався, якщо ми все ще так далеко від землі?

– Місіс Уелдон, – почав Дік Сенд і торкнувся рукою чола, немов для того, щоб зібратися з думками. – Я не знаю. Я не можу пояснити такого сповільнення. Ні, не можу. Хіба що компас показував невірно. Але цей острів може бути тільки островом Пасхи, тому що вітер весь час гнав нас на північний схід, і слава Богу, що нам вдалося нарешті визначити наше місцеперебування. Так, це острів Пасхи! Так, ми за дві тисячі миль від берега. Однак тепер я знаю куди нас віднесла буря. І якщо вона вщухне, ми зможемо без особливої небезпеки висадитися на американському узбережжі. Принаймні тепер наш корабель віднайдено у безмежжі Тихого океану.

Впевненість молодого капітана передалася всім навкруги. Навіть місіс Уелдон розвеселилася. Втомлені мандрівники почували себе так, немов усі біди залишилися позаду, немов «Пілігрим» знаходиться неподалік від надійної гавані і потрібно дочекатися лише припливу, аби увійти до неї.

Острів Пасхи – його справжня назва Ваїху або Рапа-нуї, – відкритий Девідом в 1686 році і досліджений Куком та Лаперузом, розташований на 27° південної широти 112° східної довготи. Це свідчить про те, що «Пілігрим» виявився на п'ятнадцять градусів північніше, ніж потрібно, – звичайно, через бурю, яка погнала корабель на північний захід.

Отже, «Пілігрим» все ще знаходився за дві тисячі миль від суші. З таким ураганним вітром йому знадобиться менше ніж десять днів, щоб дістатися будь-якого порту на узбережжі Південної Америки.

Втім, чи можна сподіватися на те, що за цей час погода поліпшиться, що, побачивши берег, їм вдасться розправити хоча б якісь вітрила?!

Дік Сенд дуже сподівався на це. Він повторював собі, що ураган, лютує вже стільки днів підряд, що врешті-решт мусить вщухнути. Тепер, коли завдяки острову Пасхи він точно знав своє місцерозташування, він знову повірив в те, що він хазяїн корабля і що він зуміє довести його до безпечної гавані.

Так, вид цього нікчемного, загубленого в океані острова як за помахом чарівної палички повернув Діку віру в себе. Нехай шхуна як і раніше була іграшкою для урагану, але тепер, принаймні, вони перестали плити наосліп.

Окрім того, міцно побудований та добре оснащений «Пілігрим» мало постраждав від несамовитих натисків бурі. Він втратив тільки марселі та стакселі, але це буде неважко відшкодувати. Жодна крапля води не просочилася всередину судна крізь ретельно проконопачені шви корпусу та палуби. Помпи залишилися справними. З цього боку ніяка небезпека не загрожувала «Пілігримові».

Проте, залишався ще ураган, чия лють, здавалося, не хотіла спадати. Молодий капітан міг підготувати своє судно для боротьби з ним, але він не міг наказати вітру стишитися, хвилям – заспокоїтися, небу – прояснитися. На борту свого корабля він був «першим після Бога», натомість за бортом один лише Бог керував вітрами та хвилями.

Тим не менш, надія, що сповнила серце Діка, здавалося, почала частково справджуватися.

Наступного дня, 27 березня, ртутний стовпчик барометра піднявся. Підйом цей не був ані швидким, ані занадто великим – всього на декілька ліній, – але скидалося на те, що він виявиться безперервним. Буря, вочевидь, закінчувалася, і хоча хвилювання на морі залишалося ще дуже сильним, можна було помітити, що вітер спадає та йде на захід.

Дік Сенд розумів, що ще зарано думати про те, як лаштувати вітрила. Вітер зірвав би навіть найменший клаптик парусини. Але він сподівався, що менше ніж за двадцять чотири години можна буде підняти хоча б штормові вітрила.

Дійсно, вночі вітер помітно стих, та й хвилі вже не так сильно жбурляли корабель, хоча ще напередодні вони грозилися розтрощити його на друзки.

Вранці на палубу почали виходити пасажири. Можна було вже не боятися, що несподівана хвиля змиє їх за борт.

Місіс Уелдон першою покинула каюту, де вона на вимогу Діка просиділа весь час, поки тривала буря. Вона вийшла поговорити з Діком, якому нелюдських зусиль коштувало витерпіти усі ці нечуванні випробування. Схудлий, зблідлий попри засмагу, він найважче переносив брак сну, такого необхідного для його віку. Але його вдача мужньо підтримувала його впродовж усіх випробувань. Можливо, відбиток цих поневірянь колись і проявлять себе. Проте, зараз не час здаватися, говорив він собі. І коли місіс Уелдон підійшла до нього, він був так само споповнений енергії, як завжди.

До того ж відважний Дік вірив в себе і, якщо віра в себе не приходить