Читати книгу - "Покоління джинс. Втекти з СРСР"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Чому вони не запропонували летіти вам?
— Хто?
— Та хоча б Гега, він же був вашим найближчим другом?
— Чому — був, Гега і зараз мій найближчий друг.
— Перепрошую, погано вийшло. Сподіваюся, ви не подумаєте про щось таке, чого казати я не хотів.
— Що ви хотіли сказати?
— Хотів сказати, що для мене дійсно незрозуміло, чому Гега вам нічого не сказав, він же добре знав вас. Перепрошую, добре знає.
— Тому нічого і не сказав, що добре мене знає. Знав, що я відмовлюсь.
— Чому? Маю повірити, що ви так любите Радянський Союз, що не зрадили б?
— Здається, при розмові з вами я жодного разу не висловив своїх симпатій до радянської влади, але я не дисидент і не хочу ним бути.
— Мене саме це і цікавить, і це я хочу зрозуміти, за яким принципом зібрались викрадачі літака і чому вас, як найближчого друга Геги, не було з-поміж них?
— Я ж сказав вам — Гега знав, що я відмовлюсь.
— Чому? Ви не хотіли полетіти?
— Полетіти я завжди хотів, і зараз хочу, і полечу, але не літаком.
Російський слідчий трохи помовчав, обдумуючи відповідь Іраклія, але так і не зрозумів, що хотів сказати цей молодий грузин, і тому останнє питання поставив Іраклію лише для того, аби порушити незручну тишу:
— А якщо не вдасться полетіти?
— Тоді перепливу море.
— Що?
— Море.
— Як?
— Піснею.
— Жартуєте?
— Не жартую.
— Нам так і записати в протокол допиту?
— Так.
– І все ж таки як нам записати?
— Слово в слово.
— Все ж таки як?
— Я перепливу море…
Того дня після повернення з допиту в Іраклія Чарквіані вперше з’явився сумнів, що Гегу та інших викрадачів літака засудять до розстрілу, і цим припущенням він поділився зі своїми друзями — з тими, хто був друзями і Геги.
Та не лише друзі Геги — кожен у тогочасному Тбілісі та і всій Грузії досі думав, що до смерті викрадачів літака справа не дійде.
Їхня мотивація була логічною — викрадачі літака не були вбивцями і тому їхній розстріл був би зайвою жорстокістю зі сторони влади. Тому припущення Іраклія Чарквіані його друзі зустріли з сумнівом, але він хотів знати більше про майбутній вирок, тому скористався становищем своєї сім’ї, дізнався, хто буде суддею, який виноситиме головний вирок на майбутньому процесі й відшукав сина того чоловіка. Із сином судді він зустрівся біля університету після лекцій і одразу спитав те, що хотів знати. Той пообіцяв, що про все дізнається, якщо, звичайно, батько поділиться інформацією. «Сумніваюся», — все ж сказав він Іраклію, прощаючись.
Син ввечері того самого дня спитав у батька, чи правда той буде суддею у справі викрадачів літака, отримавши у відповідь дуже суворо і агресивно поставлене запитання:
— Хто тобі сказав?
— Ну, сказали.
— Хто?
— Яке це має значення?
— Дуже велике це має значення.
– І все ж таки?
— Фактично це державна таємниця, і ніхто не повинен знати до процесу, хто буде суддею.
— Яка в нас держава, такі й таємниці. Уже всі знають, що тебе призначать суддею.
— Хто тобі сказав?
— Яка різниця? Мені в університеті сказали. Вже всі знають.
— В університеті завжди було антирадянське кубло!
— Значить, у кублі вже знають.
— Здається, це тема не для жартів.
— Я й не жартую. Мене серйозно цікавить, що відбуватиметься.
— Я не маю права відповідати, та й бажання такого у мене немає, тим більше, що ніхто наперед не знає, що буде на суді.
— Я про деталі не питаю, мене цікавить вирок.
— Вироку наперед теж ніхто не знає, і на це запитання тобі ніхто не зможе відповісти.
— Ти можеш дати просту відповідь на просте запитання?
— Яку?
— Скажи або «так», або «ні».
— Що тебе цікавить?
– Їх засудять до розстрілу чи ні?
— Не знаю, але викрадачів літака, бандитів і терористів засудять саме до того, що вони заслужили.
— Це розстріл?
— Це закон.
— Значить, розстріляють?
— Я ж сказав — не знаю…
Син зрозумів, що батько йому нічого не скаже, а також подумав, що вирок викрадачам літака винесуть до суду, якщо цього ще не зробили.
А батько-суддя, як тільки син вийшов із кімнати, набрав телефонний номер:
— Доброго дня, пане Володимире, так, це я, коли можете з’єднати з першим?.. Так, терміново… Так, чекаю.
Суддя повісив слухавку, але незворушно чекав на телефонний дзвінок, не зводячи ока з апарату, лише витер вказівним пальцем краплю поту, що стікала з лоба.
Прозвучав чи ні телефонний дзвінок, суддя взяв слухавку і одразу підвівся:
— Так, доброго дня… Кашлянув і продовжив:
— Хотів вам повідомити, що інформація щодо мого призначення вже витекла. Звідки знаю?.. До мене підіслали сина, аби дізнатись вирок, розстріляють чи ні… Що я відповів? Те, чого завжди вчили нас ви та партія… що радянські закони гуманні, але кожен порушник повинен відповідати за свою провину і зрадників батьківщини держава каратиме відповідно… алло, алло…
Суддя ще довго тримав біля вуха чорну слухавку, незважаючи на те що його вже не слухали.
Суддю, звичайно, замінили.
Ека-укаКнига — одне, а
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Покоління джинс. Втекти з СРСР», після закриття браузера.