Читати книгу - "Пасажири вільних місць"

а також щоб розплутати інші справи з пожежами, зі столиці запросили одного дуже спритного судового комісара. Чутки про нього докотилися, ще не встиг він приїхати. Він уже бував на Борнголь-мі, і селяни страх як ненавиділи та боялися його. Дехто казав, що той комісар — не інакше, як сам нечистий. Щоб змусити людину признатися, він удавався навіть до тортур: клав під пахви гарячі яйця, викручував пальці, витягав руки на колоді. Знаряддя катування, що лишилися від його останніх відвідин, і досі лежали замкнені в підвалі ратуші. Казали, що цілком невинні люди, зачувши за його приїзд, воліли завчасу повіситись на горищі — тільки тому, що їм блискавка влучила в обійстя. А що вже казати про винних! Вони ладні були зробити що завгодно, аби лиш не попасти до нього в пазури!

Отепер уже Френці буде непереливки!

Але й перед судовим комісаром вона трималася так само відважно, як перед простодушним старостою, і на всі його хитромудрі питання незворушно мовчала. Тільки раз, коли він більше як півгодини присікувався до неї з питаннями, Френка ледь розтулила губи й буркнула:

— Питай інших, іроде!

Це подіяло, вона спекалася ненастанних допитів. Але комісар і гадки не мав випустити з рук свою здобич. Він тільки став шукати іншого способу добратися до Френки. Сказати наглядачеві, щоб набив її? Марна річ — такій жінці, як вона, бійка не поможе. Чи не підсадити до неї якусь вошиву жебрачку з притулку? Це давній, віками випробуваний спосіб, його вже застосовували до Елеонори Ульфельд. Та хтозна, чи він поможе. Що в дідька дойме таку гору м’яса? М’яса? Еге ж, велика, важка гора м’яса! Мабуть, любить попоїсти. А що, як улаштувати їй невеличкий піст? І Френку посадили на голодну пайку.

Аж за два тижні її знову покликали на допит. Френка трохи схудла, але язик її не розв’язався: вона так само мовчала і наче скам’яніла.

Її статок могло тепер обрахувати кожне в місті. Якщо вона признається, страхова компанія забере її майно, і дочка з зятем підуть з торбами. Либонь, ще й не зможуть довести своєї непричетності і матимуть ганьбу на ціле життя.

Становище ставало напружене, як на перегонах чи на змаганні борців. Через наглядачів із в’язниці ціле місто знало, що робиться в суді: що Френка мовчить, як затята, що її мучать голодом, і кожному було цікаво, чи вона доконає комісара. Більшість вважала, що ні, але всі були б раді, якби доконала, хоч уже ніхто неї сумнівався, що вона винна.

Френку знову покликали на допит.

Минув місяць, відколи її почали морити голодом. Домашня сукня висіла на ній мішком, зате на змарнілому обличчі з’явився вираз — хіть вгризтися зубами в м’ясо, в яке завгодно, навіть у самого комісара. Вона вже не стояла, як камінь, а міряла свого ката зненависним, мстивим оком, але й далі запекло мовчала. Свідки розгублено позирали на супротивників — суддю і винуватця, гончака і звірину, собаку-шукача і злочинця.

Через наглядача стало відомо, що тепер на стіл буде викладена остання карта.

За два дні — свят-вечір, Френці приготують святкову вечерю: печену гуску, домашнє пиво і різні ласощі; поставлять перед нею на стіл і скажуть, що все те їй віддадуть, як вона признається.

Отепер уже Френка попалася!

Але Френка не попалася. Вона знала, що довго не зможе витримати. Голод мордував її гірше, як диявол, скоро вона до того дійде, що не владатиме собою і на все згодиться. Проте вона не хотіла признатися й допустити до того, щоб дочка пішла в жебри, а її тисячі дісталися в чужі руки. Адже братів маєток був забезпечений на випадок пожежі! То яке кому діло до її грошей? Може, вони чатують ще й на спадщину, яку вона має дістати по батькові?

І вранці напередодні різдва, коли наглядач готував їй принаду, святкову вечерю, Френка виклала на стіл останню карту: перегризла зубами шлейки від фартуха й повісилась на клямці дверей.

Переродження

Вона ненавиділа чоловіків, і то найщирішою, найсправедливішою зненавистю в світі, бо її відштовхнуто. Спершу ненавиділа тільки одного чоловіка, але на грішній нашій землі завше одне тягне за собою інше, тож поступово її почуття поширилося на весь чоловічий рід. З часом, як вона та однолітки її входили в роки і підростало нове покоління, воно теж перебирало на себе її зненависть, але й старші не мали підстави почувати себе скривдженими, — всім від неї доволі перепадало.

Кохання часом буває однобічне, але зненависть — тільки взаємна. Хлопчаки інстинктивно її не любили, мовби знали, що прийде і їхня черга, як вони підростуть, тож наперед домагалися того, що їм мало належати. Жінки цуралися її задля своїх чоловіків і синів, а дівчата, бачивши її, боялися, щоб і їх не спіткала така доля. Так одного чудового дня вона переконалася, що ворогує з цілим містечком.

Тоді вона завела собі собаку.

— Натурально! — казали чоловіки.

— Зрозуміло! — вторували їм жінки і, пересміхаючись, кивали головами, як вона йшла повз них із своєю Перлиною.

Ох, вона повидирала б їм очі, тим покидькам, тій мерзоті! Нема на них потопу, нема страшного суду? нема… Та ще й, крім того, називали її дівкою, коли вона приступала до рибалок купити свіжої риби, наче в її батька не було вітрильника з саджавкою і він не тримав їх усіх у кишені. Може, обуритись? Ні, дякую, їй і так усе це сидить уже в печінках!

Я вам не дівка! — з притиском заявила вона одного разу; та рибалки позирнули на неї так двозначно, так гидко, ще й переморгнулися, плюгавці!

Вона вже не годна була витримувати такого життя. Тупою ножакою шматувала їй серце зненависть, себто любов, що обернулася на лиху потвору, палила й нищила її, — вона стала тонка та довга, груди їй спласли, ніс загострився, а шкіра навколо нього почервоніла — чиста тобі стара дівка.

Збагнувши до кінця, що ворогує з цілим містечком, вона вжахнулася, бо відчувала, що то була війна всіх проти