Читати книгу - "Життя і неймовірні пригоди солдата Івана Чонкіна. Переміщена особа"

двірника свого посоромився б поселити, а тоді деякі, навіть сильні світу цього, владою упивались, але в своїх потребах були вкрай невибагливі. Господар дачі в потертих полотняних брюках, які пузирились на колінах, в запраній сірій сорочці з короткими рукавами і в сандалях голобіски стояв біля трояндового куща. Ліва рука в нього була в брезентовій рукавиці, а в правій він тримав великі садові ножиці. Цим любителем-садоводом був, звичайно, Йосип Віссаріонович Сталін.

Останнім часом Йосип Віссаріонович сильно подався. Було йому ще тільки шістдесят п’ять років, вік чималий, але при хорошому харчуванні і догляді не такий уже й крайній. Інші люди в цьому віці ведуть ще дуже активний спосіб життя: вранці роблять фіззарядку, повноцінно трудяться, навіть сплять зі своїми дружинами, а розторопніші – і не зі своїми. Сталіну ж, незважаючи на доброякісне харчування, гарні житлові умови і прекрасний догляд, подібні радощі були вже недоступні: дружину свою він давно застрелив, Розу Каганович прогнав, а інші жінки йому задоволення не приносили. Насолоду особливу і навіть сексуального порядку він отримував, коли знищував ворогів, принижував соратників і примушував їх ціпеніти зі страху, скиглити від болю і на колінах просити пощади. Однак усього цього навіть при хороших умовах життя і правильному травленні їжі було недостатньо, щоб компенсувати ущерб організму, нанесений великими переживаннями в роки війни, і зваленим на плечі тягарем влади, і манією переслідування, яка розвивалася чим далі, тим більше. Велика влада, якої чимало людей нерозумно прагнуть, вимагає постійної, іноді нестерпної і виснажливої напруги. А влада безконтрольна і використовувана беззаконно за злою примхою володаря пробуджує в ньому почуття нескінченного страху перед можливою розплатою. Сталін, як відомо, був жахливо жорстоким, і тому його всі боялися, але він боявся іще сильніше, тому що боявся усіх. Боявся своїх соратників, кухарів, лікарів і тому тримав велику охорону. Але чим більшою була охорона, тим більше він її боявся. Він ніколи не спав в одній і тій самій кімнаті дві ночі поспіль. Але незмінним зоставалося одне: усі кімнати, в яких він спав, були без вікон. Ніхто не мав знати, в якій саме кімнаті він спить, але охорона і її начальник генерал Микола Сидорович Власик знали усе і помовчували. Знали тому, що з кімнати, де спала особа, котру охороняли, часто було чути якесь дивне, нелюдське, кінське, здавалося б, хропіння, а іноді лунало точно вже кінське іржання.

Охорона все це чула, але не могла не те що обговорити хоча б пошепки це явище, але навіть перезирнутися між собою ніхто не смів. А хропів так генералісимус й іржав тому, що йому часто снився майже один і той же сон: ідилія з переходом у кошмар. Наче він, маленьке руде лоша, відбившись від табуна, пасеться на якомусь гірському пасовищі і спочатку усе гаразд. Світить ласкаве сонце, літають метелики і коники, трава під ногами соковита, смачна, з приємною кислинкою. Усе добре, але раптом, звідкіля не візьмись, з’являються вовки. Він пробує тікати, але він, виявляється, стриножений, він намагається розірвати пута, але не може, а вовки наближаються, і ось він бачить, це вже не вовки, а Берія, Хрущов, Малєнков, Молотов, Каганович, іноді і Ворошилов з Будьонним розкривають свої вовчі пащі і тягнуться до нього зі всіх боків. Він згадує, що в нього є охорона, кричить (ось тоді-то охорона і чула дивне іржання), але, здається, марно, ніхто на поміч йому не квапиться. У таких випадках він зривався, озирався, не відразу розумів, де знаходиться, обмацував стіни, перевіряв на міцність засуви, знову лягав і знову зривався, нажаханий. Страх, недовірливість, підозрілість були його основними почуттями останнім часом. Недовіра до всіх людей та їх слів вимотувала генералісимуса і руйнувала. У свої шістдесят п’ять років він виглядав на вісімдесят, обличчя у нього було зморщене, руки темні, дряблі, з нерозвинутими м’язами, груди запалі, порослі сивою шерстю, очі дивились завжди насторожено. А втім, коли він працював у саду, настрій у нього поліпшувався.

– Ось бачиш, Лаврентію, чим я займаюся, – сказав Сталін і поцмокав потрісканими губами. – Відсікаю зайве. Для того щоб цей кущ був завжди пишним, красивим і здоровим, треба рішуче використовувати ножиці і відсікати зайве. Ти розумієш, що я маю на увазі?

– Ще й як розумію, дорогий Кобо! Ще й як розумію! Я тільки цим і займаюсь, що відсікаю зайве. Іноді це може бути зайва голова, – уточнив він і голосно засміявся, притримуючи пенсне, щоб не стрибало.

– Ой, що ти кажеш, Лаврентію! – поморщився садовод. – Який ти невиправний головоріз! Чому ти обов’язково уявляєш щось неприємне, коли я веду мову про прекрасне? Ти поглянь на цю троянду. Хіба тобі не здається, Лаврентію, що троянда – диво природи? Га, Лаврентію, тобі так не здається?

– Здається, здається, дорогий Кобо, – гаряче запевнив Лаврентій. – Саме так здається. Мені здається, що троянда – це дуже навіть велике диво природи.

– Тобі так здається чи це так воно і є? – і Йосип Віссаріонович поглянув на Лаврентія Павловича зі своєю всім відомою лукавою посмішкою, від якої багатьом ставало не по собі, а в декого навіть траплялись інфаркти з інсультами.

– Мені так здається, і це так і є, – відповів Лаврентій Павлович. – Троянда є чудове і в усіх розуміннях досконале диво природи. Але ти, я так вважаю, навіть більше диво природи, ніж усі троянди у світі.

Сталін поморщився:

– Не треба, Лаврентію, бути підлизою. Ти знаєш, що я лестощів не люблю. Але я радий, що відносно троянд ти зі мною погодився. Я не люблю підлиз, але ще більше не люблю тих, хто зі мною не погоджується. А досконалість цієї квітки, Лаврентію, полягає в тому, що вона не тільки безтямно гарна, але й колюча. Достоєвський казав, що краса врятує світ, і я з ним згоден. Однак краса врятує світ і сама порятується, тільки якщо буде колючою. Ти розумієш це, Лаврентію?

– Так точно, – погодився Лаврентій Павлович і закивав головою. – Я це розумію, дуже добре розумію.

– Нічого ти не розумієш! – змахнув ножицями Сталін. – Ти взагалі мало що розумієш і тому ніколи не зможеш бути великим політиком. Ти можеш бути тільки кимось при комусь, але сам керувати державою, особливо великою державою, особливо такою державою, як наша держава, ти ніколи не зміг би.

– А мені це не потрібно, Кобо, – переконано сказав Лаврентій Павлович. – Мені це цілковито не потрібно. Великою державою повинна управляти велика людина. А я людина не велика. Але я така людина, яка, будучи віддана великій людині, може