Читати книгу - "Диво"

– А я хитрішим буду. Перекину Величці квітку через гострокіл – і так.

– Як же ти перекинеш?

– Бо я грудку можу кинути далі за будь-кого.

– Нащо тобі грудка? Можеш свою квітку причепити мені до стріли, я й закину її за гострокіл. Я все можу.

Сивоок вдячно поглянув на свого товариша, з яким хвилю тому мало не посварився.

– А тоді підемо далі, – сказав він. – Хай Величка гадає, звідки впала на неї квітка.

– А коли її знайде Ситник? – поспитав Лучук.

– То й хай гадає, звідки впала на нього стріла.

– Однаково гаразд! І підемо далі полем!

– А потім пущею.

– А тоді полем!

– І пущею!

…Тільки й сліду від них було, що дивна стріла посеред Ситникового обійстя з почепленою до неї синьою квіткою з найглибшої пущі.

…Ми готові почати заново завтра й щодня ту саму веселу карусель.

Професор Адальберт Шнурре любив точність. Він пишався своєю точністю. По ньому, як колись мешканці Кенігсберга по філософу Канту, можна було перевіряти хронометри.

Він з’являвся на концтабірнім плацу рівно десять хвилин на десяту. Щоправда, назва «плац» мало пасувала до розбагненого пустиря, але, по-перше, пустир був уміло обплутаний двома рядами новенького, привезеного аж з рейнських заводів колючого дроту, а по-друге, на тій частині пустиря, яка мала спадистий нахил до безконечних київських ярів, до професорового приїзду табірна охорона завжди вишиковувала всіх ув’язнених, незважаючи на їхній вік, стать і стан, у якому вони перебували, а слід додати, що більшість з тих, хто попав за колючий дріт цього київського концтабору, перебували в тому стані, який мав неодмінно кинути їх униз, до ярів, де вже цілий місяць методично вистукували кулемети.

Гефтлінгів, тобто ув’язнених, вишиковували на плацу о дев’ятій для апелю, простіше кажучи, перевірки. Німці не квапилися. Погода стояла дощова, золотої київської осені, про яку так багато вони начулися, цього року чомусь не вийшло, рано впали холоди, облітало листя, клубочилося сірими хмарами небо. Вставати вдосвіта в таку негоду не хотілося, отож і гефтлінги могли собі поспати до дев’ятої, надто ж якщо брати до уваги, що в багнюці, просто неба не дуже-то наспишся, хоч і небо над тобою, і земля під тобою нібито й твої, рідні.

Апель тривав довго – півгодини, а то й годину. Перераховували по десять разів, прискіпувалися, когось били, когось виставляли в окрему шеренгу, яка мала вже сьогодні відмарширувати до ярів (а хто сам не міг марширувати, того відтранспортовували автомашинами, бо завойовники були багаті, цивілізовані, технізовані й машинізовані аж по саме нікуди), крутили й вертіли змучених людей, всіляко відтягуючи ту жадану для всіх ув’язнених хвилю, коли гнали їх до «кухні», де пикатий кухар важким, на довжелезному держалні черпаком (щоб зручніше було бити неслухняних по голові, стоячи на своєму кухарському троні) наллє нізчимної баланди кожному в те, що він має: кому в бляшанку від консервів, кому в казанок, кому в каструльку, передбачливо захоплену з дому, кому в кепку, а кому й просто в долоні, бо посуд тут цінувався вище золота, і вже коли ти не мав посудини, то й не міг її мати ні за які багатства світу.

Але з того часу, як професор Адальберт Шнурре вирішив прибувати до табору рівно десять хвилин на десяту, табірній охороні доводилося квапитися і закінчувати апель за десять хвилин, ні на секунду пізніше, бо штурмбанфюрер Шнурре любив точність і за найменший відступ від неї вимагав якнайсуворішого покарання, а штурмбанфюрера Шнурре боялися всі – він виконував у Києві дуже важливе доручення, отже, мав надзвичайні повноваження.

Хоча, якщо казати правду, професор Шнурре все ж давав своїм співвітчизникам ще дві-три хвилини на звершення клопітливих апелевих справ, бо, пройшовши на середину плацу, що являла собою найвищий пагорб на цьому обгородженому дротом окрайцеві київської землі, дозволяв собі трохи помилуватися мальовничим виднокраєм, якого навіть він, досвідчений мистецтвознавець, не мав з чим порівняти.

Хвилясто здіймалися лагідні київські узвишшя, порозрізувані спадистими ярами, і кожен такий вигин значився дивовижною храмовою спорудою: то Андріївська чудо-церква на краю Старокиївської гори, то, мов повстале з глибини тисячоліття візантійське видиво, Денисівський монастир, то схована у розхилку ярів коло самих ніг професора Шнурре Кирилівська церква, а далі, за Подолом і Куренівкою, за покритою низькими осінніми хмарами стародавньою Оболонню, сталево зблискував Дніпро і вгадувалася світла Десна, що зливалася з своїм древнім отцем. Яке чудо! Професор зітхнув од розчулення, діставав хусточку, витирав обличчя, власне, хотів витерти самі очі, але не міг же він виказувати перед усіма свого розчулення, вже ліпше послатися на вологість ранкових київських туманів.

Поки штурмбанфюрер Шнурре милувався пейзажем, його, денщик розставляв складаний парусиновий стільчик і, завмерши в положенні «струнко», ждав, поки начальство сяде, а перекладач, молодий прогонистий зондерфюрер, з нахабними очима, схованими за скельцями пенсне, відкашлювався, прочищаючи горлянку для затяжної мови.

Професор, а водночас і штурмбанфюрер, Шнурре сідав, кивав денщикові, дякуючи за стільчик і даючи знак, що той може стояти вільно, мило всміхався до перекладача і вимовляв щоразу те саме: «Альзо, майне дамен унд герен», що означало: «Отже, мої дами й панове!»

Потім ще він питав, на чому ми зупинилися, так ніби все це відбувалося в університетській аудиторії і перед ним веселі студенти-бурші, а не змучені, вмираючі ув’язнені. Ніхто не відповідав професорові Шнурре, та він і не сподівався на відповідь, сам гаразд пам’ятав, на чому зупинився минулого разу, і тому, виждавши для годиться, булькотливим голосом продовжував свої дивовижні табірні читання.

Перша фраза була теж завжди та сама: «Як стверджував мій сталий київський кореспондент професор Гордій Отава», далі починалися варіації.

– Як стверджував мій сталий київський кореспондент професор Гордій Отава, історичний процес розвитку мистецтв повинен уявлятися нам чимось ніби нанизаним на єдиний стрижень рівномірно еволюціонізуючої «художньої волі», якогось послідовного стилеперетворення,