Читати книгу - "Дикий собака Динго"

апельсин блищав, мов куля, що висіла на маленькій ялиці. Батько вдарив по кірці ножем, вона розкололася на частини, і з шматочків льоду, що швидко танули на долоні, з'явився круглий і свіжий плід. Незнайомий і чарівний був на півночі його запах і колір. Маленький брат Філька боявся його і не їв.

А сам Філько приніс свого апельсина батькові.

З'їж його, — сказав Мисливець, без усякого здивування поглядаючи на цей плід. — Тобі його подарували друзі, і в ньому не може бути ніякої шкоди. Але якби він був не такий великий, я подумав би, що то впала на землю ягода горобини, і почистив би нею свою нову мідну люльку, яка од холоду так швидко темніє. Проте, — додав з гідністю він, — горобина в нас така велика буває перед морозом.

Він одсунув апельсин рукою. Мисливець був уже старий і нічому не віддавав переваги, нічому, що не росло в його рідному лісі.

Тоді Філько поклав свій апельсин за пазуху щоб поділитися ним з Танею. Він нічого не міг з'їсти сам — ні солодкого кореня, який знаходив у лісі, ні весняної заболоні лип, ні джмелиного меду, ні кислого соку мурашок.

Але Тані не було серед її гостей. Куди вона поділася? Що з нею? Вона сьогодні була сумна.

Філько зазирнув у другу кімнату, де було темно і на ліжках лежали шуби. Її не було й тут. Тоді він пішов на кухню і в сінцях побачив Таню. Дівчинка нишком пробиралася до дверей. Вона була вже одягнена в подаровану шубку і, нахилившись, затягувала біля кісточки ремінці своїх нових торбазів.

Філько мовчки відсунувся, закривши її від поглядів гостей.

Таня вийшла на ґанок. Повітря стовпами піднімалося вгору і на величезній височині перетворювалося в тонкі хмари, що волочилися по освітленому небу. І крізь них, наче крізь прозоре скло, затуманене подихом, виднівся невеликий холодний місяць.

Таня ступила на сніг, намагаючись не рипіти. Легка блискотлива імла посипалася їй на плечі, на обличчя. Дівчинка провела рукою по своїй непокритій голові і вийшла за ворота. Вона перебігла вулицю і зупинилася біля будинку, де жила Женя. Навколо височіли кучугури снігу.

Таня сіла на сніг і трохи посиділа, соромлячись зазирнути у вікно. Потім здерлася на замет. Вікно було якраз пбред очима. І крізь скло вона побачила світло, що своєю неясною білістю було схоліє на місяць. Це горіли свічки на ялинці. А навколо неї рухалися діти. Їхні тіні пропливали повз нерухомий погляд Тані, і в кожній вона пізнавала Колю.

Голова на морозі пашіла. А вона все дивилась. І тіні пливли і пливли, як у похмурому царстві води. Тільки одна лишалася нерухомою, чорніша і глибша, ніж інші, — тінь величезної риби з опущеним хвостом. Та незабаром і ця попливла. Вона рухалася то вгору, то вниз, то ставала впоперек усього скла. І навіть бульки, які вилітали у неї з рота, було добре видно.

«Що це? — з острахом подумала Таня. — Та це ж стоїть на вікні Женин акваріум».

Але ось чиїсь темні руки простяглися до вікна, і риба зникла. Зникла й уся чарівна картина, яку так довго роздивлялася Таня. Хтось спиною затулив вікно.

На ґанку грюкнули двері. Таня швидко присіла. Вона скотилася з замету і, перестрибуючи через сніг, через лід, через мерзлі дошки палісаду, помчала геть.

Вона бігла хтозна-куди, блукала хтозна-де, поки не заспокоїлася. Але глибокий сум все ще стискав її груди!

Таня не наважувалася зайти, додому. Вона постояла трохи на подвір'ї під парканом за стовбуром берези, що заступала її від усіх.

— Що зі мною? — говорила вона, невідомо до кого звертаючись. — Що зі мною? Звідки все це, скажіть мені хто-небудь!

Береза мовчала, і тільки ялина шуміла, неохоче пропускаючи крізь глицю холодне повітря.

Філько вийшов без шапки на ґанок і тихо покликав: Таню! Дівчинка не відгукнулася. Він визирнув навіть за хвіртку і побрів назад. І тільки коли він зник, Таня повернулася в хату. Вона зайшла до кімнати, де діти все ще кружляли навколо її батька. А на стільці стояв Коля і заміняв свічки, що вже догоріли на ялиці. Побачивши його, Таня похитнулась — у неї перехопило подих. Її волосся було вологе від інею, весь одяг у снігу.

— Таню, де ти була? — стривожено запитав батько.

— Я виходила на вулицю подихати повітрям. У мене запаморочилася голова.

— Так піди й ляж на моєму ліжку, — сказала мати.

Коля стрибнув із стільця і зовсім близько підійшов до Тані.

— Почекай, — сказав він, — я хочу показати тобі свій подарунок. Я ходив по нього далеко, до знайомого китайця.

Хлопчик спочатку приніс їй купу мотилів — тонких черв'ячків, червоніших, ніж ягоди лісової шипшини. Вона поклала їх на припічок, де сушилися дрова. Потім Коля показав їй маленький акваріум, де плавала золота рибка. Вона була велика, з опущеним хвостом, схожим на довге плаття. Рибка, ледве вміщаючись у прозорих стінах, тикалася у скло. Листячко зелені плавало зверху.

Таня сказала:

— Ти ходив по неї до китайця? І зовсім даремно. Я не держу, як Женя, рибок за склом на вікні. Доведеться її засмажити.

Коля насупив брови, очі його потемніли і стали непроникливі. Він ніби не почув Таниних слів. Тільки руки в нього ослабли, акваріум захитався, рибка, плеснувши хвостом, виринула вгору, і кілька краплин води впало на підлогу.

Коля підійшов до старої, що весь вечір стояла