Читати книгу - "Енна. Дорога до себе"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
«…Бабуся каже, що Клаповух помер, бо дуже перетрудився, коли довго біг. Він же раніше ніколи не бігав так далеко від дому. От серце й не витримало. А мама каже, що коли голова кинув Клаповуха через ворота у двір, то щось йому відбив усередині. А я думаю, що він не витерпів розлуки. Я теж тебе люблю. Але я все витерплю і буду жити. А колись, коли ти виростеш і повернешся додому, ми з тобою поженимося.
У вашій хаті тепер буде сільська бібліотека. Але як ти приїдеш, то ми її заберемо. А якщо схочеш, то я тебе заберу до себе. Я вже говорив з мамою, вона каже, що це нормально, коли молодий приводить молоду до своєї хати.
До побачення і бувай здорова!
З новорічним привітом Гриць».
Пазл шостий Втеча
На території дитячого будинку незвично тихо. Розпочалися канікули. Зразу після новорічного ранку та привітань Діда Мороза і Снігурки більшість вихованців покинули свої притулківські кімнати. Когось забрали близькі родичі, когось — далекі, когось — узагалі сьома вода на киселі, але сироті будь-яка увага — за щастя. Наближається Різдво. А на Рождество Христове, як говорила колись бабуся Ганна, найбогоугодніше діло — обігріти сироту.
Думаю про Різдво. У нашому селі будуть колядувати, на Василя — щедрувати та посівати. Потому всіх малих колядників і щедрувальників, які втраплять на очі вчителів, мабуть, знову сваритимуть у школі. Як завжди: біля дошки, перед цілим класом, голосно, проте не дуже сердито. Усі розуміють, що так треба, бо ж директор має відзвітувати про роботу вчителів з атеїстичного виховання. Але в нашій Ожинці більшість сільських педагогів і самі святкують, тільки тихцем, у сімейному колі, далі від чужого ока. А що то, скажіть, були б за господині, якби на таке велике свято не наготували шинки і ковбаски, не наварили холодцю та не напекли пиріжків?! А хіба вчительки не господині? А от у дитбудинку, особливо ж у школі при ньому, навіть говорити про Різдво заборонено. Ніби його ніколи не було, нема й не буде на білому світі. Тож я тільки думаю про нього, але мовчу.
Зате залізну пружину дисципліни, закручену в нашому притулку по саме нікуди, нарешті трохи послаблено. Підйом і відбій, звісно ж, навіть під загрозою атомної війни ніхто не відмінить. Лінійку і зарядку — також. Однак не треба маршувати колоною в ногу через увесь двір: від спального корпусу до школи. Не треба вигукувати дружним хором речівки, що їх кожного дня перед уроками змушує повторювати наша директриса Лариса. Ці речівки, мабуть, нічим з нас не витравити, вони вже не тільки в головах, але й у крові — перекочуються жилами і вистукують, як пульс: «Октябрята — Ленина внучата!», «Пионеры — дети новой эры!», «Кто счастливей всех на свете? Мы, страны советской дети!»…
Чергова вихователька пообіцяла, що в неділю нас, залишенців, поведуть у кінотеатр дивитися «Людину-амфібію». А зараз Ніна Василівна плете гачком чергову серветку з білих ниток. Серветок і доріжок у неї вже стільки, що на всі столи дитбудинку вистачило б, якби вона не ховала своє рукоділля в шухляду. Побачити всю її колекцію тепер можна буде тільки восьмого березня на виставці «Умілі руки» в Палаці піонерів.
Медсестра Груня роздає всім по рожевій круглій вітамінці — «щоб здоровішими були», а мені і ще двом дівчаткам по малесенькій білій пігулці на додачу — «лікар приписав» — і виганяє нас надвір подихати свіжим повітрям. Сама ж примощується на кушетці в теплому медпункті і читає книжку. Чомусь Груні не хочеться гуляти у дворі на морозі і дихати свіжим повітрям. Мабуть, тому що вона й так молода і здорова, не те що ми — зелені амеби та блідолиці чахлики.
Нас залишилося небагато. Знехотя граємо у сніжки, без особливого ентузіазму ліпимо сніговика з довгою морквиною замість носа, вкраденою на кухні, і розбрідаємося хто куди. Мене чомусь, як магнітом, тягне до воріт, зачинених на великий навісний замок. Теплої пори в маленькому мурованому пропускнику, схожому на будку, що притулилася ліворуч від брами, зазвичай сидить хтось зі старшокласників. Але зараз він порожній. Стою біля нього, дивлюся за ворота, і раптом мене ніби правець ударив: по той бік дороги, на невисокій сніговій кучугурі сидить світло-рудий собака. Сидить і уважно дивиться на мене.
— Клаповушку! Це знову ти? — запитую здивовано.
Пес ледь-ледь ворушить довгими вухами, веде головою згори вниз і завмирає. Хочу запитати, чому ж він тут, як він міг опинитися біля дитбудинку, якщо ще влітку пішов на той світ. А може, Грицик написав неправду? Може, він хотів, щоб я заспокоїлася, не переживала і не тужила більше за своїм Клаповухом? От і придумав. Авжеж, придумав! Бо ж мій собака — ось, переді мною. На Різдво всі родичі повинні зустрічатися, обов’язково повинні, а в мене нікого
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Енна. Дорога до себе», після закриття браузера.