Читати книгу - "Клеркенвельські оповіді"

Їй доводилося чути Історію про катакомби ще в дитинстві, вона часто гадала, чому інші черниці ставляться до неї, мов До якоїсь непринадної частини самого монастиря. Вона дійсно пригадувала якісь кам'яні покої, що здавались їй таємними. Вони були сповнені волання і гніву. Камінь викликав у неї асоціації зі слізьми та несправедливістю.

— Я був молодим, як я вже сказав. Ми з твоєю матір'ю… ну, то була помилка. Просто випадок. — Він злягався з Алісон понад Флітом. Він досі з жахом згадував, як його тонкий шкіряний «покрівець» луснув і його сім'я вилилось у піхву юної черниці.

— Я була плодом її утроби? — Клариса залишалася дуже спокійною.

— Ти з мого сімені.

— Але ти не взяв мене. І не визнав.

— Як я міг? Я тут служив.

— Значить, ти мене не любив. — Вона досі не виявляла ніяких почуттів.

— Любив, Кларисо? Та я тебе не знав. Але я спостерігав, як ти ростеш у стінах. Черниці часто бували жорстокі з тобою.

— Я знаю. Я була ознакою гріховності.

— Я страждав із тобою, коли тебе били свічниками. Втім я радів, коли чув, як ти співаєш «О altitudo»[62] на вечірні. Тоді я пишався тобою. Ніхто не знав, що я твій батько. У твоєму народженні звинуватили ченця-госпітальєра. Тому я повсякчас розхвалював тебе перед дамою Агнесою. Я досі щоно молюся за твою душу Богові та громаді святих.

— Можеш приберегти свої молитви для себе. Я не маю в них потреби. — Клариса з віддихом опустила мішки з борошном. — Віднесеш їх до кухні? — тільки й мовила вона.

Вона пішла в поле, допоки переконалася, що він не може її побачити. Тоді вона лягла в траву й почала бити кулаками в землю. При цьому шепотіла: «Люба матінко, впусти. Впусти мене». Саме наступного дня їй явилося перше видіння.

Коли Освальд Ку побачив змія з дитячим обличчям, то убоявся в ньому примари скоєного ним зла. Він вирішив простежити за химерою, хоча й був певний, що вона не має справжньої зовнішньої форми.

Мажордом проминув рибник, у водах якого майнув його власний винуватий образ, і вийшов на порожній лужок для гри в кеглі. Шум аудиторії в декількох ярдах на північ ставав дедалі гучнішим. Він завернув за ріг — і став мов укопаний. Сестра Клариса та чернець, Бранк Монгорей, вели серйозну розмову. Чернець відступив назад, аби щось заперечити, а черниця піднесла руки, немов у молитві. Єдині слова, що Ку міг розібрати, були «Ірландія» та «щедроти», але він не розумів їх сенсу. Після зізнання в полі він не розмовляв із донькою, а при випадковій зустрічі вона завжди уникала його погляду. Іноді йому здавалося, що її голоси та пророцтва були способами не спілкуватися з ним. Наразі вона глянула на нього, й він почув, як вона промовила, мов уві сні: «Noli me tangere».[63] Він ступив за ріг і закрокував назад Токарською вулицею.

Коли він повернувся до луки, двоє синів Ноя, Хам і Сим, показували мальовані зображення тварин, що буцімто заходили до ковчега. Він помітив двох єдинорогів, двох мавп і двох вовків, а також безліч безіменних істот. Потім з'явилися Ной і Яфет із парами справжніх тварин — двома коровами двома вівцями, двома биками, двома віслюками та двома кіньми — і провели їх крізь отвір у дерев'яному фасі ковчега. Мажордом пильно придивлявся до них, адже то могла бути монастирська худоба. Тоді кілька теслярів почали хилитати ковчег туди-сюди, а поза ним робітники підняли писані задники з бурхливими морськими хвилями й почали їх трясти. Нарешті підняли широченну стрічку, обклеєну фарбованим пір'ям, — вона мусила зображати веселку — і Бог знову вийшов на своїх дибах.

Освальд Ку розкрив було рота, коли в натовпі почалось якесь ворушіння й пролунали пронизливі вигуки та свист. Деякі глядачі вибігли з аудиторії з криками «Ідоли!» та «Образи диявола!». Один із них підбіг до Бога та, жахаючи всіх присутніх, повалив його з диб. Інший зірвав золочену маску з Божого обличчя та розтоптав її ногою, гукаючи: «Сучий лицемір!». Мажордомові здавалося, ніби в цю мить натовп став єдиною істотою з однією метою. Люди кинулися на порушників містерії. З криками «Лолері» та «Антихрист!» нападників повалили додолу й почали бити. Одного чоловіка жахнули молотом поміж плечей, а потім ударили в лице рукояттю меча; іншого штрикнули довгим кинджалом, так званим мізерікордом, і він миттєво сконав.

Буча закінчилися так само швидко, як і почалась, але тільки двоє лолардів лишилися в живих; їхні кістки були переламано, а їхні тіла скривавлено, хоча вони ще дихали. їх поспіхом вкинули до в'язниці, де вони невдовзі померли від свои поранень. Це був єдиний випадок за весь той страшенний рік, коли хтось бачив лолардів.

Абатиса впала в лихоманку, чи в озноб, чи в жар, чи в казна-що. Вона вся змордувалася, про що встигла повідомити всіх, хто потрапив під руку. Почувалася тяжко і хмуро. Вона відправила фляжку зі своєю сечею монастирському лікареві, аби він, як та висловилася, «піддав Я міркуванням» і з'ясував, чи «буду я жити або занапащуся». Той самий носій, що забрав сечу, повернувся із повідомленням, що вона розквітне в цьому світі, якщо тільки