Читати книгу - "Зорчина пісня"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Віро Іванівно, віднесіть Лебідь у службовий вагон,— звелів Кузьмін.— Варю, допоможіть виховательці. Зрештою вночі будемо на місці...
— Даринко! — Зорка кинулася до подружки, але Кузьмін схопив її за руку, різко повернув до себе. Зорка зіщулилася, чекаючи, що Кузьмін зараз нагримає на неї, як допіру гримав на Ніну. Вона глибоко зітхнула й войовничо виставила плече вперед, ладна битися з цілим світом сам на сам, коли вже однаково Даринку забрали.
Та Кузьмін не гримав. Він стояв посеред вагона, широко розставивши ноги, трохи похитуючись, курив, притримуючи люльку біля рота, й дивився на Зорку з чудним подивом, нібито бачив уперше.
— Гм... — вимовив нарешті,— за героя себе вважаєш? Так, так... А коли б Лебідь померла, га? Мовчиш?
— Я... я гадала, вона одужає,— прошепотіла Зорка.
— Гадала-думала... Головою треба було думати, а не заднім місцем, га? Повтори!
— Заднім місцем,— розгублено повторила Зорка.
Нагорі зареготала Галка. Слідом за нею, ніби оговтавшись від заціпеніння, заговорили, зашепотілися дівчатка. Ніна відступила вбік і непомітно шмигнула за титан.
— Ти гадаєш, Будницька,— вів далі Кузьмін, уже, видно, забувши про існування Ніни,— я нічого не знаю про бійку? Як ти голову розбила Дмитрієву? Я все знаю! Від мене ніщо не приховається! Як стоїш? Облиш кусати нігті й стань струнко, коли розмовляєш зі старшими! Геть розбестилися! Зчиняють бійки, відстають од поїзда, цуплять казенні речі! Ганьба! Я вам покажу кругову поруку у воєнний час, власне кажучи! Марш на місце!
Зорка метнулася убік, наштовхнулася на когось і навмання полізла в найтемніший куток на долішні нари.
— Усім зрозуміло?! — долинув до неї виразний бас Кузьміна.— Сподіваюся, запитань не буде?
— Будуть... Наталко, не смикай за ногу, може, я запитати хочу.
— Нумо, Ляхова, питай, — дозволив Кузьмін, — лише по суті питання.
— Я по суті,— запевнила Галка.— А що з Гітлером зроблять, коли спіймають?
* * *Зорка тицьнулася носом у подушку, натягнула ковдру на голову.
Чому так буває? Хочеш зробити щось гарне, а виходить погане?.. Може, вона просто така невдатна? Жила собі з татом, мамою, бабусею, а тепер нікого немає. І Даринку забрали. Всі тільки те й знають, що лають, кричать... Краще б вона залишилася в санітарному вагоні з Васею. Поїхала б із ним у госпіталь, а звідти на фронт. Усе ж краще, аніж тут лишатися. Наталці так щастить — хоч що зробить — усе добре, Кузьмін їй: «Наталочко, Наталочко...» Лялька жалюгідна!
Зорка намацала під подушкою клаптик газети з Василевою польовою поштою і заспокоєно зітхнула.
«Втечу,— твердо поклала собі вона.— Тільки-но приїдемо, одразу втечу! Ото Василь зрадіє!»
Зорка облизала солоні губи, вклалася зручніше й уявила собі, як вона втече, як Василь зустріне її і вони разом стануть бити фашистів.
...Біжать солдати широким полем, а попереду всіх вона. Зорка, з гвинтівкою! «Ур-р-ра!» Тікають від них фашисти. Зорка попереду... і несподівано вибігла в степ, стала рвати жоржини, але звідкілясь нагодився Кузьмін, вихопив букет і почав топтати його ногами в жовтих крагах.
— Уставай! — закричав він і потягнув Зорку додолу.— Вставай, сплюхо!
Зорка злякано скрикнула й розплющила очі. Хтось настирливо тягнув з неї ковдру.
Вона хутенько сіла, швидко смикнула ковдру вгору, враз відчуваючи, як усе тіло миттю вкрилося липким гарячим потом.
— Тю, навіжена! Тримай! — сказала Маря й поклала Зорці на коліна величезний букет квітів.
— Поки ти спала, до тебе кавалер прибігав. Гарненький такий хлопчик із розтрощеною головою! — Маря пирснула в кулак і вся зайшлася, загойдалася од сміху.
Зорка розгублено дивилася на квіти, не зовсім тямлячи, сниться їй все це чи ні.
Від квітів гірко й ніжно пахло степом. Зорка нерішуче простягнула руку й торкнула оксамитне серденько ромашки. На пальці залишився жовтий пилок...
— Нерозлий-вода, молодий-молода! — лукаво проспівала Галка й зареготала. Та цього разу її ніхто не підтримав. Дівчата оточили Зорку й дивилися на квіти з незлобливою заздрістю.
— Живі... — здивовано прошепотіла Ніна, присуваючись ближче.— І це все тобі?
Зорка взяла квіти обома руками, зарилася в них лицем і, відчуваючи, як зникає із серця туга, промовила:
— Сашко... Ото дурний!
Розділ 14. «Приїхали, здрастуйте...»Від самого вечора по стінах і покрівлі вагона одноманітно порощив дощ, і від цього в теплушці раптом стало затишніше, було приємно лежати під теплою ковдрою і слухати крізь дрімоту, як Маря виводить сонним голосом свою безкінечну казку про гарну дівчину й відважного козака, яких
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Зорчина пісня», після закриття браузера.