Читати книгу - "Інтелектуал як герой української прози 90-х років XX століття"

Василь Ґабор вважає, що в романі «He-Ми» показана «велика й трагічна любов людини, відгородженої від світу не лише стінами божевільні, а й межами власного тексту»[105]. Хвороба, по суті, лежить у центрі цього роману. Ґудзь з’єднує текст і тіло впродовж усього роману і демонструє, що хворий стан одного символізує хворий стан іншого. Таким чином, думка, тіло і текст перебувають у стані аномалії.

Хвороба займає чільне місце в обох романах Іздрика, «Воццек» і «Подвійний Леон». У рамках загальної розвідки самості, яка є центральною темою у «Воццеку», біль використовується як спосіб спробувати локалізувати і зареєструвати тіло, а відтак визначити, як воно пов’язано з думкою. З перших же рядків роману стає ясно, що герой Іздрика хворий — перші два підрозділи названо, відповідно, «Повернення болю» та «Різновиди болю», і роман починається з вислову «Біль повернувся вночі». По «Воццеку» сон забезпечує тимчасовий перепочинок від болю, котрий ущухає, коли хтось прокидається:

Однак повернення видавалося невідворотним. І повернення означало тільки біль. Тепер лише це. Біль тепер заміняв йому увесь світ. Цілий світ був болем, — він прислухався, — і це був не найкращий його різновид[106].

У додатковому дослідженні взаємозв’язку між розумом і тілом Воццек намагається класифікувати біль (своєю думкою) і знайти фізичне положення (свого тіла), щоб якомога зменшити відчуття болю:

Потрібно було віднайти ту одну-єдину позу, той один-єдиний кут, те одне-єдине співвідношення нахилу тіла й голови та розміщення кінцівок, коли наставала хитка, майже нереальна рівновага земного тяжіння, артеріального тиску і млявої стійкості спиноталамного каната, і коли ненависне горішане ядро мозку застигало в короткочасній невагомості поміж раєм кураре і раєм вогню[107].

Воццекова думка перегортає суміш артефактів української і західної поп-культур і зразків різних екзистенційних філософій, тим часом тіло його ледве рухається і майже не ворушиться. Коли він нарешті береться за здійснення свого плану, збираючись замкнути свою дружину і дітей у підвалі, щоб врятувати їх від зовнішнього світу, перш ніж вчинити самоспалення посеред площі, його зупиняє поліція і доправляє на психіатричну експертизу. В особі героя «Воццека» Іздрик виводить індивіда, що існує майже виключно на інтелектуальному рівні. Лікар змушений оцінювати самі його фізичні дії, прагнучи визначити, чи відповідає він за них з погляду психіки. Якщо ж ця людина не відповідальна за свої вчинки, то значить, їй бракує ключової складової ідентичності. Головний герой Іздрика — це власне не-герой, а інтелектуальна гра, поєднання знаків на папері. Він не несе жодного функціонального навантаження в суспільстві, не може налагодити взаємини з іншими людьми, й існує здебільшого у світі мрій, наповненому видивами і населеному легко прихованими ґротескними формами інших інтелектуалів.

До кінця роману Іздрик перераховує приклади того, як розладнується здоров’я головного героя. Він відкрив, що зір Того погіршується настільки, що він бачить білі плями всюди, помічає ґандж у «всьому-всьому-всьому». Старіння його тіла автор описує жахливими словами, і ми читаємо, що «алкоголь давно вже відбирає більше, ніж дає». Знову ж таки, біль і хвороби використовуються, щоб розпізнати тіло і спробувати пов’язати його з самістю.

У той час, як Іздриковий «Воццек» концентрується на болі як одному з аспектів хвороби і тій ролі, яку відіграє біль у визначенні себе, «Подвійний Леон» фокусується на самій хворобі як найважливішому елементі визначення ідентичності. Іздрик розглядає цей стан бути «не-нормальним» або «не-таким» і те, як він дозволяє людині відчути себе інакшою у процесі її самоідентифікації. Підзаголовок роману «Іsтоrія хвороби» з самого початку вказує на те, що хвороба буде однією з його основних тем; упродовж усього роману зустрічаються згадки про різні захворювання, зокрема про падавицю, божевілля, наркоманію і алкоголізм, а також про всілякі лікувальні установи й процедури, як-от санаторії, лікарні, акупунктура, ін’єкції і фармацевтичні препарати. Крім того, Іздрик вимережує роман універсальним візуальним символом «інваліда» та раз у раз згадує твір Кена Кізі «Політ над гніздом зозулі».

Конкретна хвороба, яка є ключем до цього роману, — це шизофренія, й Іздрик використовує її, щоб продовжити дослідження меж самості, яка змальовується у «Воццеку». Захворювання також відбиває розтрісканий стан української ідентичності, як до, так і після її постмодерністської деконструкції. Як пише Леонід Косович, «дедалі очевиднішим стає той факт, що «подвійний Леон» — це, по суті, та монада, яка, опинившись у темпорально матеріалізованій реальності, болісно переживає свою вимушену роздільність»[108].

Роман бачить неможливість цілковитої гармонії між однією самістю та кимось іншим як хворобу, що руйнує цю самість.

У сценах реабілітаційних процедур, до яких вдається головний герой, дедалі ясніше відчувається, що передбачена терапія використовується, щоб змусити замовкнути тих, хто не дотримується норм суспільства. Посилання на знаменитий роман Кізі і на різні паморочливі наркотики вказують на те, що суспільство намагається змусити замовкнути тих, кого воно вважає ненормальними. Божевілля — це те, що, на думку Мішеля Фуко, уособлює стан меншовартості[109]. Через потребу обговорювати і аналізувати норми, які реґулюють суспільство, інтелектуала схильні вважати ненормальним. Коли психіатр запитав його, чому він зловживає алкоголем, серед причин, які висуває герой, такі: