Читати книгу - "Стріляй, як дівчисько"

Коли ви різко розвернете гелікоптер до вітру (під час цього маневру не можна розвертатися занадто довго, бо це пришвидшує падіння), вам слід знову взяти літальний апарат під контроль, щоб приземлитися в призначеному місці. Відчуття таке, ніби ви на спині розлюченого, охопленого панічним страхом бика і вам якось треба його приборкати, щоб проїхати на ньому через спеціальні ворота, перш ніж він скине вас.

З наближенням до землі слід насамперед задерти ніс угору, щоб зменшити швидкість повітряного потоку, а потім, не чекаючи, поки вертоліт упаде на хвіст, вирівняти його й акуратно посадити. Він ковзає по посадковій смузі, немов по лижні, у повітря летять іскри, а ви повільно зупиняєтесь і, широко усміхнувшись, дивитеся на інструктора, щасливі, що досі живі. Потім він дивиться на вас і, хитаючи головою, записує все, що ви зробили неправильно. Це один з найкращих і воднораз найгірших моментів навчання.

Після кожного польоту ви готуєте виснажливий звіт. На цьому етапі екіпаж обговорює кожний момент — від інструктажу перед польотом до інспекції літального апарата після нього. Нас оцінювали за багатьма параметрами. Деякі були конкретні — наприклад, здатність ширяти в межах трьох метрів або тримати швидкість повітряного потоку плюс-мінус п’ять вузлів. Інші, як-от психологічна зорієнтованість на ситуацію або судження, були ситуативними враженнями інструктора. Я досить добре показувала себе на підготовці пілотів, але, звісно ж, зробила кілька помилок. Проти конструктивної критики нічого не мала, однак «гачків» за польоти (оцінка «U» — «unsatisfactory», тобто «незадовільно», що фактично означало провалений тест) дістала небагато.

Моїм головним інструктором був містер Едмундс, і, власне, завдяки йому я стала набагато кращим пілотом, ніж могла б бути. Пілот «Г’юї» ери В’єтнамської війни містер Едмундс відав про гелікоптери найбільше за всіх. Він був суворий, але справедливий, і я нічого не прагнула так сильно, як його визнання. Я від самого початку розуміла, як мені пощастило, що мене приписали саме до нього. Сподіваюся, згодом він пишатиметься моєю кар’єрою.

Але я пам’ятаю один день підготовки, коли мною не варто було пишатися. Я мала досить складний політ — здавалося, на моє взагалі нічого не виходить. Це був не мій день, однак якщо ти пілот, то не маєш права розслаблятися під час польоту. У реальній ситуації ніхто не поспівчуває, що тобі випав такий день.

Після польоту ми повернулися до нашого паркувального місця, зависли над ним і приземлилися. Коли замовкли гвинти, я зняла навушники й подивилася ліворуч через панель керування, щоб оцінити реакцію свого інструктора. Його худорлява статура й густі білі вуса не подавали жодного знаку, що він думає про політ, але його мовчання було дуже промовистим. Я дивилася, як його рука клацає перемикачі верхньої панелі на стелі кабіни пілотів, аж раптом він склав пальці у формі літери «U» і вдав, що його рука падає вниз і злітає вгору, немовби прив’язана до амортизаційного троса. Отак він повідомив, що я загачкувала політ, і, якби мене не огорнув сум, усе видавалося б досить смішним. Я глибоко вдихнула й відстібнула пасок безпеки. «Сьогодні буде веселий аналіз», — подумала я.

Пізніше, повертаючись після всього з похнюпленою головою, я наткнулася на когось і відлетіла від поштовху. Розлючена, я підвела очі.

— Хе-хе… От чорт! Як справи, Ем-Джей?

Це був, трясця його матері, Кінан Зеркель. Я обхопила його руками, а він підняв мене й покрутив у повітрі.

— Зерку! Господи, як приємно тебе бачити! У мене був гівняний день, і я з радістю випила б.

Він щойно приїхав з фази Т-37, яку проходив в Оклахомі, і я до нестями зраділа, що в нас так збіглися графіки. Наші фази навчання на «Г’юї» перетнуться на кілька місяців. Ми домовилися зустрітись і трохи розслабитися, а що я на кілька тижнів випереджала його в засвоєнні програми, то пообіцяла віддати йому і його однокласникам усі свої «шпаргалки», тобто нотатки й підказки. Було справді втішно бачити обличчя друга серед цього суцільного стресу й конкуренції. Я не могла повірити, що він тут. Це все одно що знову вчитися технічного обслуговування, тільки тепер ми були друзі.

Коли наступного тижня ми з Зерком зустрілись, я розповіла йому майже все, що знала.

— Я б порадила тобі попрацювати з таким інструктором, як містер Едмундс, — сказала я за пивом. — Я чимало навчилася в нього.

Однак не всі інструктори могли дати так багато, як містер Едмундс, і чи не найменше з усіх міг навчити інструктор капітан Джонс. З ним я виконувала польоти так добре, що навіть містер Едмундс оцінив би, але капітан Джонс щоразу мене гачкував. І я сушила собі голову, намагаючись зрозуміти, що я роблю не так і як мені стати кращим пілотом. Проте він ніколи чітко не казав, що саме мені треба підтягти.

Після кожного польоту я перечитувала записи з тренування. І щоразу капітан Джонс зауважував, що я провалила один суб’єктивний критерій — судження. Після третього польоту з ним, який я загачкувала, мені урвався терпець. За весь час навчання в мене було тільки чотири гачки: один із містером Едмундсом і три з капітаном Джонсом — за судження і психологічну зорієнтованість на ситуацію. Урешті-решт я пішла порадитися до начальника оперативного управління. З ним я також літала, і він знав мене як доброго пілота.

Начальник оперативного управління запевнив мене, що розбереться, і попросив капітана Джонса приєднатися до нас. Він дуже швидко з’ясував справжню причину. Капітан Джонс сказав, що я йому просто не подобаюся. Його релігія не визнавала розлучень, і він був переконаний, що я маю піклуватися про свого чоловіка, а не сидіти тут. Він також уважав, що жінки не повинні літати. Я була шокована. І не лише його словами, а й тим, що