Читати книгу - "Байстрючка"

— Я в нього спитаю, коли побачу, — мовила я гордо.

— Ні-ні, ви його не побачите! — задеренчала Зіна. — Як так можете? Це ж чужа сім’я! Ви її руйнуєте! Де ж ваша совість?

«У сраці», — хотілося сказати, але я ж позиціонувала себе культурною пані.

— Я сказала все, що хотіла, — Зіна підвелася, щоб іти. Я теж встала.

Зіна зрозуміла, що програла. Проте насамкінець прошипіла: «Відчепися, чуєш? Інакше пошкодуєш…».

Я лише знизала її зневажливим поглядом і зачинила двері. І навіщо я впускала до хати це стерво?

У мені виникло якесь передчуття, я пішла, налила до відра води, узяла ганчірку й вимила підлогу. Біля порогу вхідних дверей помітила білий річковий пісок.

«Клята Зіна», — розізлилася на суперницю: ця гадина мені підсипала якихось вроків!

Узяла дві картонки, зуміла згребти за допомогою однієї — на іншу, і винесла надвір. Біля сміттєвих баків запалила газету «Правда», кинула в маленьке вогнище обидві картонки разом із піском.

«Згоріть, вроки!» — я була дуже злою. Що собі ця Зіна надумала? Так, я руйную її сім’ю, але чи кращою за мене є Зіна, яка намагається мене вгробити своїми дикунськими засобами? Теж мені, віщунка баба Нюра…

Сподіваюся, Зіні хоч трохи відригнувся її річковий пісок. Палав він на диво сильно.

Я побачив підручник із географії на столі в Ксенчиній кімнаті. Для сьомого класу.

— Тебе що, у школі залишили на другий рік? — поцікавився.

— Це? — замислено відповіла Ксенька, яка, здається, заснула, притулившись до мене.

— У тебе підручник для сьомого класу.

— То старий.

— А он лежать ще твої підручники. Вони всі — для сьомого класу.

— Ну добре, добре! — підскочила вжалена Ксенька. — Я навчаюся в сьомому класі. Мені — 12 років, а не чотирнадцять. Я тобі набрехала при знайомстві, бо хотіла виглядати старшою.

— А чому ти хотіла виглядати старшою? — запитав так, для годиться.

— Бо не хотіла здатися малоліткою, — набурмосилася Ксенька.

— Тобто — геть малоліткою? — спробував її підколоти.

— Угу, — всміхнулася вона.

— Твій вік не має значення. Ти для мене відтепер — сестра. Хай і названа.

— Ясно, — ледь помітно образилася Ксенька.

— У чому справа? Ти вже не хочеш собі брата?

— Ні-ні, що ти! Усе гаразд. Звісно, що хочу! Бажаєш, покажу тобі дещо?

— Покажи.

Ксенька з хитрим виглядом дістала невелику картину й поставила її так, щоб я міг добре розгледіти. Це був портрет Назара, який мав білосніжний ірокез.

— Круто! Невже ти малюєш так?

— Так гарно? — перепитала задоволена Ксенька.

— Саме так! Ти подаруєш її мені?

— Забирай! — мовила щедра Ксенька.

— Дякую! Що ж я подарую тобі натомість?

— А ось що! — дівчисько вискочило мені на спину й обхопило за шию руками, боляче вдаривши в кадик.

Я раптом відчув її недозрілі груди, які втиснулися в мене. Це викликало в мене зовсім не братські відчуття. Я підвівся й трохи покружляв її по кімнаті.

У двері постукали. Ми відлипли одне від одного. Зайшла Варварка.

— Ідіть на кухню. Поп’ємо чай. Я подзвонила Максиму, своєму хлопцю. Він прийде зовсім скоро.

Мені раптом закортіло поцікавитися, які труси носить Максим, але відповідь була очевидною. Тому я ледь стримав сміх.

Максим і справді незабаром прийшов. Він мені не сподобався. Я дивився на його вольове підборіддя й низький лоб, і мені не хотілося, щоб це створіння й близько підходило до Ксеньки. А Варварка хай собі як хоче. У мене, узагалі, з’явилося відчуття, що моя сестра втрапила в якусь пастку. Причому ця пастка — це її сім’я. Мені закортіло забрати її, забрати кудись подалі.

Якби в мене був чарівний чорний плащ, я б загорнув її в його поли й ми б зникли назавжди звідси. Натомість я сам мусив тут залишитися на ніч. Спати мені випадало у великій кімнаті, де мені постелили на дивані.

Перед цим ми мали змістовне дозвілля — на пропозицію Максима різалися в карти. Ксенька постійно програвала, бо думала про щось своє. З неї ми жартували, чіпляли на плечі «погони», а вона картинно зітхала й бралася знову і знову тасувати карти.