Читати книгу - "Поміж двох орлів"

Цю звістку сприйняли по-різному. Якщо Потоцький продовжував зберігати дивний спокій, мовляв, військо під командуванням невдахи, а Лев Сапіга подумки подякував Богу, що його братові стане легше, то Станіслав Жолкевський лише похитав головою.

— Ми гадаємо, що не помилимось, коли довіримо справу зупинити московське військо панам Потоцьким, — сказав Сигізмунд.

Ян Потоцький, почувши таке, на мить став блідий, але одразу опанував себе.

— Ваша королівська величносте! — мовив він після майже непомітної затримки. — Ми з братом вдячні вам за ту довіру, котру ваша величність нам дає. Я і Стефан готові виконати наказ вашої величності, але смію нагадати, що у війську панує невдоволення тим, що йому вже давно не привозять платні. Смію припустити, що виступати з таким настроями проти такої великої сили не можна.

— Що ви пропонуєте? — похмуро запитав неприємно вражений такою відповіддю свого улюбленця король.

— Я пропоную дочекатися, поки прибуде казна, за котрою ваша величність відрядили обоз. Тоді ми з братом готові вирушити назустріч Шуйському.

— Тоді буде вже пізно! — вставив Станіслав Жолкевський. — Не варто забувати, що до Москви не більше чотирьохсот верстов, і цю відстань Шуйський подолає за тиждень, не дуже при цьому кваплячись. А нам потрібно зупинити його якнайдалі від Смоленська.

— Якщо пан гетьман такий великий стратег, нехай і виступає проти московитів з таким непевним військом! — випалив Потоцький. — Але тоді я вмиваю руки!

— Не вважайте себе персоною, рівною Понтію Пілату! — відповів Жолкевський і, звернувшись до Сигізмунда, продовжив: — Якщо ваша величність довірить мені це завдання, я готовий виступити хоч завтра.

— Що ж, пане гетьмане! Ви увесь час хотіли залишити Смоленськ і відправитися до Москви, — заговорив Сигізмунд. — Я готовий здійснити ваше бажання. Дозволяю вирушити назустріч царевому братові, щоб не допустити його прибуття під стіни Смоленська.

— Дякую, ваша величносте! — схилив голову Жолкевський. — З вашого дозволу, я визначу сили, що заберу з собою.

— Так, ми подумаємо про це, — згодився король.

Станіслав Жолкевський зрозумів, що бажаного війська він не отримає.

Його побоювання справдилися вже надвечір, коли Лев Сапіга повідомив йому рішення короля.

— Їх величність дає вам, вашмость, усю крилату кавалерію, — це п’ять з половиною тисяч вершників. Його величність розуміє, що від гусарів мало користі під час облоги. Крім того, ви можете забрати всіх своїх гайдуків. До того ж гетьман Олевченко не проти того, щоб частина його козаків вирушила з вами, — сказав канцлер.

— Тож скільки війська зволили виділити мені їх королівська величність? — поцікавився Жолкевський.

— Я розумію ваш сарказм, вашмосць, але й ви повинні зрозуміти, що у Смоленську залишиться зовсім мало посполитого війська. І це при тому, що ми зовсім нічого не знаємо про ситуацію за стінами фортеці.

— Скільки? — повторив гетьман.

— Не менше семи тисяч.

— І це проти сорока тисяч, якими командує брат царя Василя? Пане канцлере, ви коли-небудь чули про перемогу при такому співвідношенні?

— Їх величність король упевнений, що не варто переоцінювати силу московитів...

— А я боюся, що ми її навпаки недооцінюємо. Відчуваю руку Потоцьких. Самі не хочуть покидати насиджені місця в Смоленську, але й іншим шкодять...

На це Лев Сапіга відповів:

— Треба знати пана воєводу. Він горить бажанням вписати своє ім’я у взятті фортеці, адже бачить, що вона довго не протримається. З іншого боку, він не хоче, щоб хтось, в даному випадку ви, вашмость, також прославився. Доведеться прийняти такий варіант. Їх королівська величність визначився остаточно.

Але це були лише розмови. Знаючи характер Сигізмунда III, Станіслав Жолкевський навіть не пробував переконати короля виділити йому більше військ. Натомість він наполіг, щоби з ним назустріч Шуйському відбув Микола Струсь. Сигізмунду було шкода віддавати свого найкращого воєводу, але все ж він розумів, що при малому війську досвідчені командири будуть дуже доречні. На доказ своєї неймовірної щедрості його величність виділив Жолкевському дві легкі гармати.

Звістка про те, що частині війська доведеться знятися з насидженого (у прямому розумінні) місця і вирушити в глиб Московії, поширилася табором із швидкістю пожежі у сухому лісі. Спочатку гайдуки ротмістра Валентина Роговського боялися, що їх не згадають і залишать бити байдики під фортецею. Але надійшов наказ готуватися до походу. Під час майже обов’язкових у таких випадках пертурбацій Тарас Сопоха потрапив до лісовчиків Роговського, чим дуже пишався. (Правда, і він, і його нові товариші були лише прикриттям основних сил сотні — гайдуків.)

Наступного дня зі стін смоленської фортеці воєвода Михайло Шеїн спостерігав, як польський табір покинула частина війська. Навчений майже безперервними походами (то проти розбійників Болотникова[29], то проти першого Лжедмитрія), воєвода розумів, що полегшення від того, що частина польського війська залишає Смоленськ, захисникам фортеці не буде, адже покидали табір в основному малоефективні під час облоги гусари. Піхота ж залишилася. І гармати також. А саме вони були найефективніші під час штурму. Одне тішило воєводу: крилатих гусарів — найгрізніших військ короля — було набагато менше, аніж московської допомоги, що спішила до обложеної фортеці.

Від майже безперервного сидіння у сідлі неймовірно боліла спина. Гетьман Станіслав Жолкевський лише іноді дозволяв собі згадувати, що йому вже шістдесят три і подібні випробовування шкідливі для його віку. До того ж він пам’ятав, що взагалі є найстарший в усьому підпорядкованому йому війську. Саме тому він не дозволяв собі розслаблятися і навіть не показував, що йому важко. Військо бачило свого гетьмана завжди підтягнутим і спокійним, і навіть запорожці, котрі не мали ніяких причин любити Жолкевського, віддавали йому належне.

Взагалі-то дорога на схід від Смоленська була досить-таки второваною, що не