Читати книгу - "Сибіріада польська"

— А може, Захід рушив?

— Може, на світі поляків зажадали?

— Якраз, хтось там тебе зажадає!

— Мене, може, й ні, але Польщу!

— Польщу, Польщу!.. Польща також у них великим авторитетом користується. Якби хотіли, могли б нам у вересні допомогти.

Безкрайній, засніжений, рівний степ заступили лісисті кам’янисті гори. Транспорт був уже на Уралі. Чим далі на схід, тим зима ставала більш сніжною і морозною. Не знали, що саме минулої ночі минули географічний кордон між Європою і Азією.

На Уралі Юзек Зелєк залишив без поховання тіло своєї кількамісячної доні Рузі. Йому не вдалося добути для неї молока: Ганка, дружина, спочатку поживок у грудях заквасила, потім цілком втратила. Протягом якогось часу старалася докормлювати Рузю Наталка Даниловичева. Відставляла від грудей свого Андрійка, який верещав вічно голодний, і підставляла до грудей Рузю. Але Рузі небагато вже це допомогло. Не мала сил ссати, випльовувала грудь Наталки, і тихенько квилила. Плакала Ганка, плакала Наталка, схлипували баби в вагоні. Юзек скреготав зубами, проклинав людей, але зарадити нічим не міг. Конвоїри не реагували, комендант про його прохання стосовно молока не хотів чути: «Нет молока. Не належить». Тієї ночі, зморений безустанним піклуванням, Зелєк запав у кам’яний неконтрольований сон. Коли прокинувся, люди вже поралися біля своїх справ. Зиркнув, де Ганка з донечкою. Дружина лежала поряд, тулячи до грудей малу, і щось там собі під носом бурмотіла. Юзек нахилився до неї.

— Ну й як там Рузя?

Ганка не відповіла, тулила малу і тихенько мугикала колисанку:

Ой засни мені, засни або мені вирости. Бо можеш мені пригодитися, вовки в поле вигнати...

— Ганусю, чуєш? Як там Рузя, їла щось?

Розпалене тіло, відкриті обвислі груди дружини і льодяна, смертельно задубіла, притиснута до неї голівка Рузі. Дитина не жила!

Рузю Зелькову залишили не пероні в Челябінську. А її мати збожеволіла. Спочатку всі думали, що це пройде; відомо, шок після смерті дитини. Насилу вирвали з обіймів мертве немовля. Потім пару днів була непритомна, а коли врешті опритомніла, то була вже не та Ганка. Не пізнавала нікого, навіть чоловіка, не знала, що з нею діється і на якому світі живе. Якогось вечора у нападі шалу кинулася на Наталку, яка саме кормила свого синка. Мужчини насилу дали собі з нею раду. Напади агресивного шалу повторювались, щоб після хвилини спокою вибухнути з подвоєною силою. І той її страшний, пронизливий скиглячий, невпинний крик. Два дні й дві ночі поїзд мчав, заки зупинився в Омську. Тоді Зелькову забрали. Говорили, що до лікарні. Юзеку не дозволили поїхати з дружиною.

— Спокойно, пане, спокойно... Дружину вам вилікуємо і приїде до вас. А вам з транспорту рухатись не дозволено. Не журися, дружина — річ набута, девушек хароших на світі не бракує.

Не закінчив, бо розлючений Юзек страшним ударом звалив веселого помічника коменданта з ніг. Зелєк, якого закували в кайдани, побили і надавали стусанів ногами, був забраний до вагона конвоїрів.

Ніч. Яка то вже вагонна ніч? Люди поволі втрачають лік часу, не знають: вівторок сьогодні чи вже неділя? Невдовзі місяць, як їх везуть у невідоме. Натовп, тісно, сім’я біля сім’ї — старі, діти, молоді, мужчина при бабі, тіло торкається тіла. Якщо на цих лігвищах розділяє їх будь-що від себе, то перина, кожух, одіяло, власний одяг, пропотіла сорочка. Смердюче, зачаділе, задушливе повітря стає щораз важчим. Ослаблена сном людська фізіологія має свої права: сморід зіпсованих подихів, немитого тіла, жіночих нездужань з’єднується зі смородом безнастанно вживаного, забризканого, ослизлого туалету. Хтось там голосно хропить, хтось кричить, плаче, неспокійно метається у соннім кошмарі. Не всі сплять. Дехто не може. Інші не хотять і серед зачаділої, душної темряви вагонної ночі шукають нагоди на хвилю самотності, крихту ніжності, пристрасної фізичної насолоди.

Нема вечора, щоб дорослі звичаєм не збиралися навколо грубки. Говорять, радять, згадують, нарікають, планують, розпускають плітки, сваряться і миряться, а буває, що собі поспівають:

На Поділлі білий камінь, Подолянка сидить на нім, Прийшов до неї подолянин, Подолянко, дай мені вінець. ... А горянин на гори глядить І сльози рукавом обтирає... Їхав гуцул з Коломиї, А гуцулка із Гдині, Посідали під смерекою, Зробили снідання...

Густіють чергові строфи грубоватості пісеньок. Співаки обганяються у замислах. Перекидаються