Читати книгу - "раКУРС"

— А я чула, що укропи вже дійшли до Кремінної, — каже стиха інша жінка.

— Дивись, так і до нас докотиться війна, — зітхає перша, і знову панує тиша.

— Війна вже прийшла, — озивається дідусь позаду нас.

На нього зиркнули пасажири з усіх боків, і ніхто не промовив ні слова.

Прийшов час забирати дітей із Харкова, а я не знала, куди їх прилаштувати. Сюди привозити не мала наміру: занадто ризиковано. Навіть якби я не виконувала завдання, а просто жила в місті, то все одно б моїх крихіток сюди не привезла. Дивуюся мамочкам, які безпечно виходять із малятами на прогулянки чи відпускають дітей самих гуляти на майданчики. Ніхто не застрахований від прильоту снаряда чи свавілля ополченців. Більшість дітей вивезли з міста, і навіть дорослі тремтять, коли чують виття сирен та літаків. Але якась частина матерів із дітьми лишилася тут, і мене дивує їхня безпечність.

— Невже їм не страшно? — задаюся питанням завжди, коли бачу таких матерів із дітьми.

Я не з лякливого десятка, але боюся нальоту авіації. Цей страшний виючий звук буде переслідувати мене, напевно, завжди. А діти як? Навіть уявити боюся, що мої крихітки почули б такі гучні звуки.

«Потрібно поговорити спочатку з Іриною, — вирішую я. — Можливо, вона підкаже, куди можна прилаштувати моїх доньок».

— Нікуди я їх не віддам! — категорично заявила кума. — Вони вже звикли до нас, ми — до них. Звичайно, що їм не вистачає мами, часто говорять про тебе, питають, коли ти їх забереш. У Харкові багато родин прийняли біженців, і всі якось живемо. Що робити? З нами таке ж могло трапитись, і я не думаю, щоб ти нас не прихистила. У важкий час ми повинні одне одного підтримувати й допомагати. Ми ж українці, своїх у біді не покидаємо. Чому ти, Елінко, не приїздиш до нас?

— Іро, про все одразу не розкажеш, — ухилилась я від відповіді. — Поки що буду тут, а тобі щиро вдячна за дітей. Напевно, уже набридли тобі своїми сварками?

— Вони ж діти! Посварилися, а за мить уже миряться. Як там у вас? Стріляють?

— Стріляють.

— А що по телебаченню кажуть? Скоро кінець?

— Що можуть розказати російські канали або «Луганськ-24»? Тут правди не почуєш, одні страшилки про укропів, — відповідаю їй, знаючи, що потрібно бути обережною в розмовах: не виключені прослуховування.

Вирішено: діти залишаються ще на деякий час з Іриною в Харкові, а там можливий наступ наших і звільнення міста. Згадала, що вже давненько не зв’язувалася з Андрієм. Їм там нелегко, навіть гаряче. По аеропорту велись обстріли і з боку Луганська, і з Краснодонської траси, Андрій розказував, що були прильоти до них і з боку Росії. Хлопці мужньо тримаються, хоч аеропорт знеструмлено, а з початку червня він іще й зневоднений: сепаратисти підірвали трубопровід. Набираю номер Андрія. Додзвонитися нелегко, тож не вдається з’єднатися з першого, другого, третього разу. Я почала нервуватися. Ходила з кутка в куток, поки простору моєї кімнати стало замало. Пішла на кухню попити води, набрала її в чашку, не встигла донести до рота, як клята чашка вислизнула з рук, жалібно дзенькнула об долівку.

— Що на цей раз? — Мати зазирнула до кухні. — Я так і знала! Чашка! Уже котра за місяць?

— Мамо, не зуди! — сказала я нервово.

Нахилилася до крана, напилася з долоні.

— Тепер так буду пити! Чи обов’язково треба під злу руку гавкнути? — кинула їй і вийшла геть.

Розумію, що так не можна, але само зірвалося з язика. Непомітно ми стаємо нервовими та злими. Війна нас робить такими, хоча це ніяк не виправдовує мої грубі слова. «Перепрошу маму, але не зараз», — вирішую я й знову набираю номер Андрія.

— Привіт, Елю! — почула його голос і полегшено видихнула: живий!

— Андрійку, як справи? Як ви там? Тримаєтеся?

— Аякже! — бадьоро відповідає він. — Коли не на завданні, то даємо хропака. Коли б іще ми виспались, як не на службі? — каже він жартома.

— А якщо чесно й серйозно?

— Лагодимо генератор. Ще трішки — і будемо зі світлом. Воду підвозять, тож усе чудово!

— Обстрілюють часто?

— Сепаратисти мають погану звичку стріляти, коли я лягаю спати. Трохи заважає, але не дуже! — відбувається він жартом.

Знаю, що багато розповісти не може, бо телефони прослуховуються, але що живий і бадьорий, мене заспокоює. Прощаюсь із ним, бо обізвався інший телефон.

— Запрошую на морозиво, — каже Сашко.

— Зараз?

— За півгодини.

На душі стає тривожно. Такий умовний знак означає, що склалася непередбачувана ситуація. Півгодини як цілий місяць. Годинник завмер і не поспішає вести відлік часу.

— Чому така нервова? — питає мати, зайшовши в мою кімнату. — Образилася