Читати книгу - "Крути 1918"

— За останній тиждень уже втретє. Що коїться, Господи…

Андрій і Софія всміхнулися одне одному — так, у матері великі біди, куди там їхнім дрібним негараздам.

— Я піду, Софійко, — впівголоса мовив Андрій. — Мені вже час. Попрощайся з матінкою за мене.

— Бережи себе… На вулицях справді бозна-що коїться.

— Не хвилюйся, друже мій. — Андрій поцілував Софії руку і поспішив униз по сходах.

Софія замкнула двері й на декілька секунд затрималася, дослухаючись до кроків Андрія. Нарешті стало тихо — можна було повертатися до матері. Дівчина здивувалася собі: коли Андрій сказав, що став добровольцем, у неї закалатало серце. Дивно, скільки б разів не зникав Олекса, скільки б разів його батько не говорив про те, що старший син відсутній у справах служби, вона такого не відчувала.

— Мамо, ну як ти? — Дівчина пішла в дальню кімнату з наміром якось заспокоїти Орину Станіславівну.

Недарма Софія просила Андрія берегти себе. Він ішов по вулицях і не впізнавав їх. Орина Станіславівна сто разів мала слушність — раніше справді по Києву можна було гуляти цілу ніч, а нині то з одного боку чутно стрілянину, то з іншого. Кінні патрулі на вулицях порядку не додають — навпаки, вони стали мішенню для провокаторів.

Батько вчора розповідав, що просто на Володимирській застрелили чоловіка, який заходив у парадне. Нікому нічого поганого не зробив, просто комусь зіграла на руку його смерть.

Ледве Андрій повернув за ріг, як за спиною пролунав постріл, а відтак почувся тупіт.

— Мерщій! Зараз з’являться гайдамаки. Товариші, за мною!

Андрій озирнувся — кінь без вершника вже був далеко, а труп гайдамаки загороджував майже весь проїзд.

«Варвари».

Розділ 15. Хто вдарить першим

— Пане генерале, проходьте…

— Дякую, ротмістре.

Генерал Савицький так і не відзвичаївся від звань імператорської армії. Втім, він і не мав наміру цього робити — усі події, так чи інакше пов’язані з більшовиками, він вважав черговим переворотом. Уже скільки їх було — і в п’ятому році, і в лютому сімнадцятого, а потім у жовтні. На жаль, скільки ще буде, поки, дай Боже, вони відстоять незалежність країни.

Генерал був однодумцем Симона Петлюри — заявляв, що йти на жодні компроміси з більшовиками немислимо, і всіма можливими способами підтримував курс країни на пов­ну незалежність. Ні-ні, не автономію в складі нової імперії, яку запопадливо пропонували літні діячі з Центральної Ради, а саме повну незалежність, подібну до незалежності Франції чи, приміром, Італії.

Проте ціна такої незалежності буде — генерал чудово це розумів — величезною. Так чи інакше треба позбутися всіх прибічників більшовицької ідеології. Краще б, звісно, просто дочекатися миті, коли вони повернуться до своїх вождів у Санкт-Петербурзі (генерал не розумів, навіщо міняти назви міст на догоду нескінченним політичним змінам). Однак, на жаль, навіть мріяти про те, що більшовики назавжди покинуть Україну, було марно. Отож генерал Савицький, узявши із собою Набоку, засідав у штабі Симона Петлюри — він сподівався знайти шлях, який хай не найближчими днями, але все-таки приведе країну до незалежності й від Росії, й від більшовиків.

Нині доповідав сам Петлюра. За його спиною на стіні висіла мапа України, поцяткована кольоровими стрілками й прапорцями, — штабні офіцери таким чином показували напрямки висадки французьких і британських військ.

«На жаль, як і всі штабні карти, ця також застаріла. Дай Боже, щоб вона хоча б трохи відображала справжнє співвідношення сил».

— Панове, за угодою із союзниками, Франція вводитиме свій контингент на півдні, в Одесу, а Британія — на Донбас, до шахт Юзівки. Зараз це вже спільна операція, що отримала назву «Південний блок».

Голос Петлюри звучав цілком упевнено, проте генерал бачив, що Симон (так, Савицький мав моральне право називати того на ім’я, хай і подумки) описує не реальну, а лише бажану ситуацію.

— …Уперше за багато років ми, українці, отримали шанс повернутися в сім’ю європейських народів, здобувши незалежність, за яку боролися наші предки. І саме в цей вечір я хочу сказати, що…

Проте договорити Петлюра не встиг — відчинилися двері й до кабінету мало не ввалився поранений запилюжений офіцер у формі УНР. Не роздивляючись на всі боки, він звернувся до Петлюри:

— Пане отамане!

— Що сталося?! — Петлюра був незадоволений тим, що його перервали.

— Це терміново… Несподіваний наступ. Наші застави розбиті. Червоні ось-ось будуть тут…

Генерал Савицький із жалем подумав про те, що він знову мав слушність: становище, відбите на мапі, було бажаним, а не таким, яке насправді на фронтах. Власне, фронт уже проходив просто тут — по Києву та його околицях.

— Набоко, — генерал нахилився до помічника, — треба скликати оперативний штаб. Спробуймо зробити бодай те, що нам під силу.

За декілька годин у тому самому кабінеті зібралися інші люди. І мапа на стіні встигла змінитися — тепер це була карта Києва та найближчих до нього залізничних колій і вузлів.

— Петроградські й московські більшовики наступають від Харкова й Полтави на двох бронепотягах і кількох ешелонах. Основні сили «головнокомандувач» Муравйов веде в напрямку Бахмач — Київ. Єдиний вихід, єдина можливість зупинити наступ червоних — утримати вузлову станцію Крути. Уряд не в змозі взяти під контроль навіть частину двомільйонної армії, що перебуває на території України. Як ми всі чули, до війська було закликано добровольців. Ми озброїли й мінімально навчили студентів і гімназистів, посилили підрозділи юнкерів. Виступати слід негайно. Доведеться вводити в бій і Студентський курінь. Гончаренку, ваші підопічні готові?

За столом запала тиша. Становище було не просто страхітливим — воно було катастрофічним. Добровольці не обстріляні, до пуття не навчені. Червоні стрімко наближаються і напевно вже діють і в місті.

Гончаренко, що пройшов усю війну і зараз відповідав за підготовку хлопців-добровольців, заперечно похитав головою:

— Насмілюся доповісти, що ввірений мені Студентський курінь ще не готовий до бойових дій. Юнаки недосвідчені та необстріляні. Окрім того, їх дуже мало.

— Розумію, — зітхнувши, відповів Симон Петлюра. — Але ситуація безвихідна. Підтримку ми дамо за першої ж нагоди!

Сотникові залишалося сухо відповісти:

— Я зроблю все, що зможу. Дозвольте йти?

— Дозволяю, — кивнув Петлюра. — Отже, становище, повторюю, таке: червоні загони під командуванням Михайла Муравйова, захопивши Полтаву, блискавично рухаються на захід, а з Гомеля на Бахмач наступає «революційний» загін Берзіна. Як стало відомо, вчора обидві радянські колони з’єдналися на вузловій залізничній станції Бахмач. Наші частини без бою відступили до станції Крути. Муравйов розпочав підготовку до наступу на Київ уздовж залізниці Бахмач — Ніжин — Дарниця.

Полтавським загоном червоних, який нещодавно отримав назву Першої революційної армії, командує Єгоров. Основні сили цієї армії вже у Бахмачі: це відділи петроградських, московських і тверських червоногвардійців, разом півтори тисячі бійців, а також бронепотяг номер два.

Загін Берзіна червоні назвали Другою революційною армією, його загальна чисельність вражає: три з половиною тисячі вояків, понад три сотні моряків і дванадцять гармат. На щастя, частина цих сил залишилася в Гомелі, а в Бахмачі діють Новоладозький та Новокиївський полки, відділ