Читати книгу - "Петлюра. Боротьба"

— Це не на добре, брате. Ось побачиш, чує моє серце, що все закінчиться кепсько, — проскрипів Олександр.

— Не варто тобі так розмірковувати, дорогий братику. Бачиш, ми домоглися свого, — Симон Васильович поплескав його по плечу.

Він відійшов від брата, щоб поставити якесь питання Осецькому, і не надав цій розмові особливого значення. Та саме зараз, коли він їхав у машині на вокзал, раптом згадав про це.

— Біс його знає, можливо, я і справді помилявся, — пробурмотів він.

Йому хотілося, щоб хтось підказав, як же правильно, — але, на жаль, ніхто не міг цього знати. Симон Васильович розумів, що вони — наче немовлята, які намагаються розпі­знати дорослий голос долі, проте нічого не можуть зрозуміти.

Автомобіль їхав на вокзал і через випадок із конем добряче запізнювався. Коли прибув на перон, усі вже очікували Петлюру. Той швидко сів у вагон, і потяг рушив до Києва. У салоні розмістилися всі директори Директорії. Кілька десятків солдатів розійшлися по інших вагонах. Повільно набираючи обертів, потяг із діячами У.Н.Р. виїхав із Вінниці.

За вікном миготів сіро-білий пейзаж. Оголені гілки дерев і кущів біля залізничних колій. Прозорий серпанок на тонесеньких гілочках, ніби забута кимось жіноча мереживна шаль. Вітер смикав кінці тієї шалі, наче намагався порвати її на шматки, рознести клаптики по полю. Іноді чорний ворон сідав на тонку гілку, що прогиналася під його вагою; птах поглядав на всі боки, а потім глухо каркав услід потягу.

Симон Васильович сидів біля вікна. Йому хотілося роздивитися, перейнятися, втиснутися в український краєвид, який тягнувся довгою стрічкою, що вела аж ген за туманний обрій. Якийсь дивний стан охопив Петлюру — заворожений краєвидом, він припав до вікна. Це було схоже на довгу медитацію, спробу злитися з природою, стати одним цілим з навколишнім світом, не залишивши від свого «я» жодного сліду. «Мамо, чи чуєте ви мене? Чи чуєте, як б’ється моє серце, хоча я за двісті верст від вас? Так, адже ви завжди писали мені, коли я ховався від арешту на Кубані: “Чую кожен стукіт твій, ніби ти знову в мені, біля мого серця”. Як же мені не вистачає, мамо, вашого дотику. Ви ніжно торкалися руки — і вже знали, що в мене всередині. Як ви це робили? Як могли відчути найменше коливання мого духу? Це було схоже на диво! “Знаю, знаю тебе, синочку. Багато ти сумуєш, носиш у собі, немов жінка під час пологів, свій смуток. Як же ти тримаєшся, не подаєш виду, щоб здаватися сильним, а туга всередині тебе звучить, як дзвін. Чую тебе, синку. Чую”. Мамо моя, мамо… “Синочку любий. Я тут. Я не залишу тебе. Синочку мій, я з тобою”».

Симон Васильович здригнувся. Він обернувся, ніби й справді позаду нього стояла мати. Земляки не раз уже доносили йому звістки — мама дуже хвора. Майже не виходить із хати. Сестри Марина й Феодосія невідлучно перебувають разом із нею. І немає можливості йому приїхати, щоб побачитися з матір’ю. Немає і дня, щоб вирватися в Полтаву, піти знайомою вулицею, знайти хату, без стуку увійти всередину й побачити матір і портрет батька.

«Я не встиг, батьку, прийти до вас у той час, коли ви відійшли до Бога. Як же я плакав і побивався, що смерть розірвала ту тоненьку нитку життя, яка з’єднувала нас. Батьку! Я багато чого вам не сказав, тому що соромився своїх почуттів. Боявся здатися слабким, адже слабкість духу — це як неміч, що паралізує все тіло. Я запевняв вас, тату, що ви не будете соромитися мого імені, бо честь нашого прізвища для мене понад усе. А ви тільки мовчки кивали, тому що бачили мою молодість і наївність. Хто тепер зупинить у тяжку годину? Хто скаже слово мудре, яке буде напуттям, наче світло вночі? Хочеться кричати, що ви так далеко від мене, і немає жодного шансу нам побачитися».

Петлюра здригнувся. Глибоко зітхнув. Йому б зараз вийти в чисте поле й піти по сніговій ковдрі, щоб освіжити голову від важких думок; покинути всіх людей і усамітнитися, бо на самоті легше ставити собі питання. Але потяг мчав, розрізаючи навпіл суху, легку заметіль зимового дня. Пішов сніг. І тоді потяг виявився схожим на довгого ящера, який пробирається крізь волохату пелену.

До обіду потяг прибув на київський вокзал. На пероні на них чекали — натовп політиків, чиновників, бідноти й ще бозна-кого. Поїхали просто на Софійську площу, а там народу зібралася сила-силенна. Петлюра вийшов з авто, пройшовся вузьким коридором до центру площі. Там стояв архієпископ Вишневський в оточенні священиків. Симон Васильович опустився на коліна, поцілував хрест і перехрестився. Раптом, якоїсь миті, такої швидкої, що його мозок навіть не встиг помітити, усвідомлення перемоги накотилося на нього. Може, це все? Це — кінець війні?! Невже ця мить настала? Він так довго йшов до цього, що зараз, стоячи на колінах у снігу, подумав про те, що так само стояли всі християнські мученики і благали Господа відповісти на їхні запитання, адже плоть їхня була слабкою. Так, так, саме слабкість людини змушує її шукати вищої допомоги. І Петлюра вкотре усвідомив, що течія долі людської схожа на бурхливу річку, в якій можна легко потонути, заглибитися в товщу води й ніколи не випірнути. Але, за якимось химерним збігом обставин, людина все ж може дістатися до берега перемоги. Він не міг повірити, що все це відбувалося наяву. Натовп радів. Люди вітали одні одних. Священики заспівали: «Многая літа». Гул наповнив площу, ніби вона перетворилася на один величезний організм, що покрив собою весь вільний простір. «Слава, слава, слава!» — гриміло сотні разів. Це був час великих змін і великої радості.

Коли збори закінчилися і Петлюра пішов разом із гайдамаками до автомобіля, його зненацька схопив за руку сивий старець.

— Симонів день завжди ховає в собі таємницю, — проскрипів він.

Худе тіло старця було обгорнуте кілька разів брудним полотнищем. Сухі руки приховувала груба конопляна тканина. На голові — страшна подоба хутряної шапки, покритої лисими плямами. Тонке обличчя порізали довгі ями-зморшки, які перетворювали його шкіру на висушену сонцем долину. Гачкуватий ніс і вузькі, потріскані губи, завжди розтулені, так що невідомо було, мовчить він чи говорить — звук ішов ніби звідкись із-поза старця.

Симон Васильович зупинився, гайдамака хотів відсунути волоцюгу,