Читати книгу - "Червоні хащі"

Анатоліївна почала рахувати голови, і тут з’ясувалося, що ми — не всі. Одного не вистачало. Здійнявся галас, усі почали нервувати і рахувати своїх сусідів. До нашої палати питань не було: я — з Журбою, Риба — в першій парі з Петровичем, а Йосип цілий той час ішов окремо, випитуючи в захеканої Зінаїди, скільки цукру вона виписує на місяць і чи не мучить її ночами совість.

Нарешті вирахували, що втратили Опанаса. Господи, як же швидко я пригадав своє шкільне почуття остраху, що хтось загубиться на виїзді! Усі намагалися з’ясувати, коли і хто бачив діда востаннє, розмовляючи одночасно. «Ану всім стоп!» — гучно закричала завідувачка, склавши долоні човником.

Треба віддати їй належне: вона все зробила правильно. Не витрачаючи часу на порожні балачки у стилі «хто загубив свою пару?», Грузінка лишила Анатоліївну за старшу і миттєво зібрала дві пошукові групи, до складу яких увійшли ті, хто міг вільно рухатися: Риба, Славентій, Глаша, Раїса і я. А Йосип і сам пішов, нікого не питаючи.

Ми поверталися поспіхом. На воротах уже нікого не було: ні міліції, ні касирів. Коли служиві люди необхідні, їх зазвичай немає, — нічого нового. Десь за півгодини ми оббігали цілу територію, та нікого не знайшли. Знову зустрілися біля входу, почекали, поки Зінаїда знову зганяє до автобуса. І там немає.

Грузінка похапцем повернулася, поруч із нею бігла якась місцева робітниця з ключами. Вечір падав із неба миттєво, день зникав швидко, як останні гроші перед пенсією. Коли ми вирішили пройтися по хатах, уже було темно. Ані ліхтарів, ані ліхтариків, тільки сірники в Йосипа. І треба ж таке: вже в найближчій від воріт хаті ми знайшли діда, котрий спокійно спав собі на пічці, поклавши під голову купку сіна, якого тут скрізь було накидано.

Зінаїда гучно виматюкалася, схопившись за серце і не забувши згадати у своїй промові Йосипа, якому бажано було би стежити за сірниками, щоби не підпалити тут усе. Старенький надибав на столі керосинку і спробував її запалити, проте їй було чи не більше років, аніж йому самому. Тоді він знайшов товсту свічку біля ікони, що висіла між вікон, і стало значно світліше.

Жінки обережно почали буркати Опанаса, який у відповідь щось незадоволено вигукував. Зрештою з’ясувалося, що він вирішив, що це — хата його батьків. «Мамо!» — жалісно кричав дід і тільки відмахувався руками, коли його намагалися хоча би посадити.

«Звідки він?» — запитала ключарка. «З Бучака… Канівський район», — пояснила Зінаїда, все ще тримаючись за серце. «Ну, а ця хата — з Миронівсього району. Він плутає», — відповіла їй працівниця музею, ніби це щось вирішувало. Як їй пояснити, що всі ці мазанки подібні одна на другу, як рідні сестри? Схоже, люди зможуть зрозуміти нас тільки тоді, коли самі досягнуть нашого віку. Якщо досягнуть…

«Лишіть мене у спокої», — шамкав Опанас і плакав, а ми стояли навкруги, не знаючи, що далі робити. «Так», — рішуче сказав Йосип, устромив мені в руки свічку, підморгнувши при цьому, і посунув убік Глашу, всівшись поруч із дідом.

— Опанас, оба нас, — сказав він. — Хороша у вас хата, мені подобається.

Дід подивився на нього з надією, захитав головою і раптом сказав:

— Півтора гектара наших, корів багато, чуєш? І два бики: Лаврентій і Паша.

— Я навіть знаю, хто чий син, — заржав Йосип, показуючи нам, аби ми долучилися до зміни настрою.

Я хоча би зрозумів, у чому суть жарту, а решта загигикала просто так, аби підтримати конструктив. Йосип іще раз подивився навколо, понюхав сіно і задоволено промовив:

— А що, Опанасе, вдвох нам же легше буде з худобою, а? Давай я залишусь, а ці хай їдуть, нє?

— Хай їдуть, — погодився Опанас, витираючи обличчя.

— Ти шо робиш? — зло прошепотіла Старенькому Зінаїда, та я швидко схопив її за лікоть і стиснув: не заважай, мовляв.

— От і добре. Я у тєбя поживу трохи, допоможу, картоплі напечем на вечерю, горєлки вип’ємо, — усміхаючись до нього, вимовив Йосип, і так це солодко в нього вийшло, що мені в животі забуркотіло.

— Бульба осьо в льоху, — зараз принесу, — показав кудись у темряву дід і почав було вставати, проте Старенький його втримав і обійняв, наче найкращого товариша:

— Хороша хата, тільки ж уночі холодно тут.

Опанас подивився навколо і погодився, а Йосип нарешті почав обдурювати його, наче малого сина, котрий не хоче їсти:

— Тільки ж нам треба теплі речі забрати з будинку, бо як ми корів виженемо зранку?

— Зранку? — перепитав Опанас, а Зінаїда тільки видихнула з полегшенням, уже розуміючи, що до чого.

— Зранку повернемося з речами й відразу поведемо худобу, — Йосип так щиро усміхався дідові, що тут би й Довженко повірив.

— Не хочу вертатися, — заперечив Опанас, але вже невпевнено. Треба було його дотискати, і Йосип дотиснув.

— І ще. Тут же в тебе телевізора немає, — сказав він і ще раз подивився навколо.

— Немає, — погодився Опанас. — Та в нас же й електрики немає.

— От і я кажу, що немає, а сьогодні ж футбол.

— Да? А хто грає?

— Та я ж казав. «Ювентус» — «Арсенал». А там же наші!

— Наші? — не зрозумів Опанас, зачаровано дивлячись на Старенького, і знову це виглядало так, наче він раптом перетворився на малу дитину, котру тато вмовляє перенести веселощі на завтра, а зараз мити ноги і лягати спати.

— За тих Лужний, а за тих — Заваров. Саша!