Читати книгу - "Жінка в пісках"

Нараз йому в очі впала незвична замітка:

«14-го, близько восьмої години ранку, на будівельному майданчику фірми „Східна Азія“ в кварталі Йококава, 30, був придушений обваленим піском водій самоскида Цутому Тасіро (28 років) з Компанії Хінохара. Відвезений у тяжкому стані до найближчої лікарні, він невдовзі помер. Розслідування поліції показало, що причина обвалу — занадто глибоке підкопування десятиметрової піщаної гори».

Зрозуміло... Певно, вони мали на думці показати йому саме цю замітку. Задовольнили його бажання, але не без розрахунку. Добре, що хоч не обвели її червоним чорнилом... Йому на пам’ять сплила така страшна річ, як Чорний Джек. Наповнений піском шкіряний мішечок, що ним можна вдарити не гірше, ніж залізним або свинцевим прутом... Хоч би скільки повторювали, що пісок тече, однак від води він відрізняється... У воді можна плавати, а пісок хапає людину й душить...

Здається, він легковажив небезпечністю свого становища.

Однак зміна тактики фимагала тривалих роздумів і часу. Здається, вже минуло чотири години, як жінка пішла згрібати пісок. Друга бригада якраз скінчила свою звичну роботу й поверталася до триколісного «пікапа». Чоловік прислухався, а впевнившись, що селяни більше не прийдуть, тихо встав й одягнувся. Жінка забрала лампу, тому все робив навпомацки. Його черевики були повні піску. Чоловік заткнув холоші штанів у шкарпетки, а гетри засунув у кишеню. Причандалля ентомолога вирішив покласти на видноті коло дверей. Опинившись у сінях на товстому піщаному килимі, вже не боявся, що почують його кроки.

Жінка була поглинута роботою. Вправні рухи лопатою, що розтинає пісок... Розмірене, глибоке дихання... Танець її миготливої — то короткої, то довгої — тіні у світлі лампи біля ніг... Чоловік заховався за рогом хатини й затамував віддих. Схопив рушник за обидва кінці й сильно розтягнув. От порахує до десяти й кинеться... Нападе якраз тоді, коли вона набере лопатою піску й нахилиться вперед.

Однак не треба думати, що йому нічого не загрожує. Адже ставлення людей із села до нього може перемінитися за півгодини. Адже існує той урядовець з префектури. Недарма першого дня старий поставився до чоловіка з осторогою, бо помилково вважав його тим урядовцем. Видно, селяни чекали якоїсь перевірки найближчим часом. Якби справді хтось із префектури приїхав, то їхні думки щодо нього розійшлися б; вони не змогли б його приховувати й перестали б затримувати як в’язня. Але ж нема певності, що ця півгодина не розтягнеться до півроку або й року. І півгодини, і рік — однаково ймовірні шанси, тож ставити на один із них ризиковано.

Проте, як уявити собі, що допомога близько, то найкраще й далі прикидатися хворим. Але й на це він не міг зважитися. Звичайно, як людина, що живе в конституційній державі, він мав право сподіватися на порятунок. Іноді люди зникають в тумані таємничих обставин і не дають про себе знати, та здебільшого це відбувається з їхньої волі. Якщо не пахне злочином, то в таку цивільну, а не кримінальну справу поліція майже не заглиблюється. Однак у його випадку все складалося по-іншому. Шукаючи порятунку, він простягав у розпачі руки. Не треба навіть чути його голосу чи бачити його самого, досить зазирнути до кімнати, яка втратила свого господаря, щоб одразу збагнути всю правду. Розгорнута на перших сторінках книжка... Дрібні гроші в кишені робочого вбрання... Чекова книжка з невеликим вкладом... Коробочка з висушеними, але ще не розкладеними як слід комахами... Замовлення на баночки для зберігання комах, приготовлене для відправлення, з маркою... Усе це спростовувало припущення, ніби він мав намір укоротити собі життя. Будь-який відвідувач мимоволі почує голос скарги, що лунає в тій кімнаті.

Так... Якби лише не той лист... Той дурний лист... Але ж що було, то було... Навіть сон розповів йому правду, а він силкувався себе одурити... Навіщо? Досить тих словесних викрутасів. Забуті речі вже не існують. Він давно задушив себе власними руками.

Чоловік оточив свою відпустку страшною таємницею і навмисне нікому з колег не сказав, куди вирушає. Не просто мовчав, а намагався створити навколо своєї поїздки якусь загадковість. Бо не було кращого способу, щоб подражнити людей, в яких навіть шкіра почала сіріти від сірої буденщини. Як тільки він уявляв собі, що в сірому людському роді можуть траплятися не тільки сірі, як він, особи, але й червоні, голубі, зелені, то відчував нестерпну огиду до самого себе.

Тільки в романах і кінофільмах літо завжди виповнене сліпучим сонячним промінням. А насправді світ зовсім інший. Це недільна дрімота вбогих службовців над політичною сторінкою газети, просякнутої пороховим димом... Термоси з магнітними кришками і консервований сік... Взятий у довгій черзі напрокат — сто п’ятдесят ієн за годину — човен... Свинцево-сіре шумовиння від здохлих риб понад узбережжям... І нарешті, переповнені втомленими людьми вагони електрички... Кожен усе це добре знає, але не хоче виставляти себе дурнем, якого обшахрували, і намагається квапливо малювати на сірому полотні подобу химерного свята. Нещасні, із зарослими щоками батьки, які стусають своїх вередливих дітей і змушують їх підтвердити, що неділя була чудова... Сценки в кутку вагона, які кожен спостерігав хоч раз... Зворушлива жадоба і заздрість до сонця над чужою головою...