Читати книгу - "Корабель шаленців. Нариси з культури несамовитості, глупоти і безрозсудства"

У розмаїтті містерійного культу ми споглядаємо постійне переживання коловерті перероджень, яке виконує катартичну функцію. Отже, древні містерії обстоюють те, що смертний пізнає богів не так інтелектом, як через пізнання бога всередині себе.

Також людина могла сягнути тієї межі, де життя було пов’язане зі смертю. Місти дещо по-іншому осмислювали поняття життя і смерті, оскільки у разі посвячення вважали себе гідними безсмертя. Самі учасники містерій були переконані, що вони відтворювали первозданну сутність людського. Містерія ставала родовою особливістю людства та його доленосним принципом. Її функцією була допомога у віднайденні шляху правди буття за безпосередньої участі людини.

Якщо ж порівняти метод архаїчних містерій із маєвтикою Сократа, то, вірогідно, можна буде знайти ті самі принципи, зокрема — мистецтво народжувати істину. Щоправда, здійснювати їх доводилося не на раціональному підґрунті.

Вважалося, що цю істину ще недостатньо збагнути в акті мислення, а належить осягати через особливий досвід шаленства.

Техніки досягнення екстазу широко представлені також і в багатьох східних релігіях. Розглянемо спершу даосизм, у межах якого сформувалася складна світоглядна система, що об’єднує філософію, релігійну доктрину, а найцікавіше — психофізіо-техніку з досвідом, схожим на практику шаманства, навіть ворожіння чи зцілення. Неоднозначність цієї системи полягає в тому, що в лаоських текстах майже немає звичної для нас логічної аргументації. Головним принципом у ній постає прозріння, а не строгість доведення. Простота, відкритість помислів, принцип «не-діяння» (У-Вей) є підвалинами лаоського вчення. Як до цього ставитися?

Мислити для багатьох із нас подекуди ще й досі означає досягати певного стандарту, що коригується чіткими правилами та вимогами. Натомість для даоса зрозуміти щось — означає відкинути власну зарозумілість. Пізнання базується на цілком відомому принципі «У-Вей», зміст якого полягає не так в аналітичному «розчленуванні» реальності та спробі схопити її за допомогою понять, як навпаки — у «відпусканні» розуму, що сприймає реальність у виразних координатах. Натомість він має лише злегка фіксувати її, але не намагатись утримувати мертвою хваткою. Йдеться про те, що тут не годиться використовувати якісь традиційно-логічні схеми. З іншого боку, не варто вдаватися й до загального беззмістовного глупства. Потрібно, либонь, покладатися на вроджені потенції розуму.

Євгеній Торчинов у своїй розвідці зазначає, що лаоська (а ширше — загальнокитайська) концепція людини як цілісного психосоматичного організму та базована на ній ідея отримання безсмертя додала психотехніці низку особливостей. Оскільки безсмертя не могло трактуватися як суто психічний стан, даоська релігійна практика містила два основних компоненти: «вправи для тіла» і «вправи для духу», котрі до XI століття оформилися у вигляді вчення про вдосконалення природної суті (сін) і життєвості (мін). Таким чином, даоська релігійна практика поєднала у собі нарівні з технікою медитативного споглядання й різні гімнастичні, дихальні та подібні вправи[70].

Тонка метафора досягнення досконалості проступає у відомому мало не кожному трактаті — «Дао де цзин». За переказами, напівлегендарний Лао-цзи кілька десятків років провів у череві матері й народився вже зовсім-зовсім старим, за що отримав своє ім’я — «старий філософ» або «стара дитина». Образ дитини-мудреця вписується в загальну космологію даосизму. Зв’язок дао зі світом уподібнюється зв’язку матері та немовляти. Якщо ж дитина починає зухвало керуватися власними забаганками — вона неодмінно випадає з космічного околу. Тому будь-хто має збагачувати свою висхідну спільність із дао, прагнучи швидше повернутись до того становища, яке б нагадувало майже неусвідомлене перебування зародку в материнській утробі.

Таким чином, бачимо ніби два стани — один істинний, інший — удаваний. Вони, відповідно, — мудрість та мудрування. Ось як йдеться про них у «Дао де цзін»: «Коли вилучили велике дао, з’явилися “людинолюбство” й “справедливість”. Коли з’явилося мудрування, виникло й велике лицемірство»; «Коли зникне вченість, тоді не буде і смутку… Який хаотичний [світ], в якому ще не встановлено порядок. Всі люди радіють, ніби присутні на святковому прийомі чи святкують наставання весни. Лише я один спокійний і не виставляю себе на світло. Я подібний до дитини, яка не з’явилася на світ… Всі люди сповненні бажань, лише я один уподібнений тому, хто відмовився від усього. Я серце глупої людини»[71].

Даосизм керується уявленням, що безсмертя досягається за тих умов, коли вся психосоматична структура спрямована на повний контроль енергетичних струмів в організмі. Саме тому неабиякого значення даоси надавали фізичним вправам, а передовсім — дихальній і фізичній гімнастиці. Існувала навіть спеціальна техніка досягнення екстатичних станів, яку описували за допомогою метафори польоту. Про важливість дихальних вправ свого часу говорив іще Чжуан-цзи. Дихання має бути таким легким та непомітним, яким є подих зародку в утробі матері. Дихальні вправи ставали невід’ємною частиною гімнастики фізичної. Людина послідовно чергувала різні пози, деякі з яких нагадували ритуальні жести шаманів або імітували рухи тварин.

Також і класична йога подає схожі приклади психотехнічного способу досягнення певного стану «зібраності» свідомості, демонструючи вихід на рівень надчуттєвого сприйняття. Навичка стримувати подих, припиняючи дію відчуттів, або споглядальне спостереження — все це лише деякі складові пізнання. Термін «йога» якраз і позначає цілу систему підходів у звільненні від страждання — мотив, який безперестанку звучить у давньому індійському світогляді. Шлях духовного удосконалення охоплює чотири рівні: стеження за диханням; контроль за м’язами та кровообігом; пильнування власних думок; спілкування з невидимим світом і звільнення від кола народжень.