Читати книгу - "Ярино, вогнику мій"

– Степаночку, ти бачиш не далі свого носа. Та Данило ж кохає Яринку! А ти влаштував скандал, наче старий ревнивий батько. Не хвилюйся – нічого у них там не сталося такого, що збезчестило б нас! – відповіла Уляна, знову пирснувши зо сміху.

– Якщо кохає, то нехай сватається, як усі порядні люди, а не ночами десь водить! – пробурчав Степан, починаючи усвідомлювати, що пошився в дурні. – Ось я тебе до весілля навіть поцілувати соромився!

Воробенки не сказали Ярині ані слова докору, а поводилися так, ніби нічого не сталося. Але дівчині було страшенно соромно. Згадуючи цю пригоду, вона в усьому звинувачувала Данила. «Він мав би розуміти, що ганьбить мене перед своєю ріднею! І взагалі: навіщо я йому дозволила так поводитися зі мною?! Ох, але як же солодко було з ним цілуватися!» – думала дівчина і вирішила, що наступного разу буде тримати себе з Данилом суворіше. І тут же осмикнула себе: «А коли буде наступний раз? Господи! Та про що я думаю?!» Ярині було складно розібратися в собі: з одного боку, її досі терзала образа за колишню байдужість Данила, а з другого, його красиве освідчення в коханні позбавляло сну і спокою. Дівчина остаточно заплуталася, не розуміючи, що боїться повірити в щире кохання Данила.

Майже чотири дні сердитий Данило просидів у діда Лавріна, не помічаючи, що старий незбагненним чином про все здогадався, але тактовно мовчав. Найбільше в світі парубкові хотілося знову повернутися до Тихого Яру, та він злився на дядька. Але туга за Яринкою стала нестерпною, і Данило помчав до неї.

Коли Данило приїхав у зимівник, то Степан зустрів його тепло, жодним натяком не згадуючи про сварку.

– А де Ярина? – без жодної ніяковості запитав Данило.

Степан і Уляна перезирнулися.

– На річку купатися пішла, – невимушено відповіла тітка.

Данило нахмурився, безуспішно намагаючись здогадатися, про що подумала рідня, але Уляна зосереджено шила, а Степан із пісним видом набивав люльку тютюном. Але тільки-но він вийшов, як подружжя зареготало.

– Ну, Улянко, все – тепер ти точно онуків дочекаєшся! – мовив Степан.

Данило побіг до річки. Ще здалеку він помітив дві дівочі постаті в білих сорочках і засмутився, що кохана не сама. «Оце ще чорт її приніс, Олену цю!» – спересердя подумав він.

На звук його кроків першою озирнулася Оленка, очі її радісно засяяли, і вона штовхнула Яринку ліктем у бік, кивнувши на хлопця. Дівчина озирнулася, і в її очах Данило прочитав здивування і тривогу.

– Здрастуй, Данилочку! – привіталася Олена, обдаровуючи його усмішкою, від чого на її щоках заграли ямочки. – Чого це ти приїхав?

– Рибу з дядьком половити. Тут найкраща риба ловиться! – збрехав Данило.

На цьому розмова урвалася. Дівчата задивилися на берег Дубового острова, який від літньої спеки здавався оповитим легким серпанком, а Данило не зводив очей з Ярини. Дівчина повернулася до нього і тут же опустила очі під його палким поглядом. Щоки її порожевіли, а вії затріпотіли. Олена уважно спостерігала за ними. Від неї не приховалися ані хвилювання Ярини, ані палкі погляди Данила.

– Ходімо, Оленочко, пройдемося! – запропонувала Ярина, сподіваючись позбутися товариства Данила.

– З Данилом прогуляйся! Мені додому треба! – несподівано заявила дівчина.

– Але ж, Олено! – вигукнула Яринка й, образившись, квапливо пішла уздовж берега.

– Дивись, щоб тобі гарбуз не покотився! – задерикувато підморгнула Оленка хлопцеві і побігла геть.

Данило поквапився услід за Яринкою. Наздогнав і пішов поряд. Дівчина нервово зиркала на нього і мовчала. Ще трохи пройшовши вперед, вона зупинилася, задумливо дивлячись на гладінь Дніпра.

– Навіщо ти повернувся? – запитала Ярина.

– Бо скучив за тобою. А ти за мною сумувала? – вкрадливо запитав Данило.

– Ні, – відрізала дівчина і повернулася до нього спиною.

Данило усміхнувся, обійняв її ззаду і торкнувся губами її скроні.

– Сумувала, Яринко! Ще й як сумувала! По очах бачу, що думала про мене, – шепотів він.

– Відпусти мене! – попросила вона, не знаходячи в собі волі вивільнитися.

– Поцілуй мене, тоді відпущу, – обпалюючи гарячим диханням, шепнув Данило їй на вушко, а потім торкнувся губами її щоки. Його вуса легко лоскотали шкіру, і Яринка затремтіла від цього дотику, а він повернув її обличчям до себе і, не даючи схаменутися, підняв за підборіддя, закинув їй голову і, торкнувшись долонею її щоки, погладив великим пальцем її губи. Вона не пручалася, і Данило жагуче ковзнув губами по її підборіддю, горлу, припав гарячим поцілунком до западинки на шиї.

– Ну ж бо, поцілуй мене, мій вогнику! – шепотів він, відчуваючи, як вона тремтить від його пестощів і як солодко дихає.

Яринка здалася: рвучко обняла його за шию і потягнулася до його губ. Данило, відчуваючи, як палко вона цілує його у відповідь, нестямився від щастя. Але несподівано відірвався від її губ й уважно подивився їй в очі.

– Ти кохаєш мене, Ярино? – прямо запитав він. Але вона мовчала. – Ярино, мені мало твоєї прихильності. Мені потрібне твоє кохання! Я хочу володіти не тільки тобою, але й твоєю душею! Ти розумієш це?

– Я гадаю, що ти просто… – почала Ярина, але затнулася і зітхнула: – Ти ж козак, а козак як голуб: знявся та й полетів. Я ж не зможу утримати тебе, Даниле. Ти захопився мною, а як зіб’єш оскому…

– Ти хоч розумієш, що верзеш?! – вигукнув Данило, і його очі заблищали від гніву. Він випустив Яринку і нервово заходив туди-сюди. – Хто напоумив тебе, що ти для мене забавка? Чого завгодно очікував від тебе, але тільки не таких слів!

– Я сама це бачу! – запально вигукнула дівчина.

– Значить, тобі по… – тут Данило осікся і замовк, щоб не сказати гидоти. – Загалом так: думай що хочеш, але я кохаю тебе, і ти все одно моєю будеш!

– Та хто ти такий, щоб так розпоряджатися мною або примушувати?! – остаточно розізлилася Ярина. – Не ходи більше за мною! Інакше я… я…

– Що? – запитав він, насмішкувато дивлячись на неї.

Замість відповіді Ярина вирвалась і кинулася тікати. Данило осміхнувся, швидко наздогнав її і, міцно схопивши за зап’ястя, повернув до себе обличчям.

– Навіть не намагайся від мене втекти, – жорстко промовив він. – Господи, та якби я знав, що в тій корчмі зустріну своє щастя, то негайно б тебе до церкви повів!

– Та невже?! Але ти волів за краще насміхатися з мене! Гадаєш, забула? – випалила Яринка.

– А, так ось де собака зарита! Отже, ти, мій вогнику, гоноровенька, як вельможна панночка! І ніяк не можеш мені пробачити! Так я змушу тебе! Я швидко її обламаю, цю