Читати книгу - "Шалена"

– А як щодо Амброджо? – питаю я, витріщаючись у дзеркало на свої груди.

– Не думаєш, що він щось помітить?

Це він точно помітить.

– Ось тобі гумка для волосся й щітка. – Вона передає мені фен. – Зав’яжи ось так…

Вона збирає моє волосся в кінський хвіст, потім закручує хвіст гулькою довкола гумки. Вона тягне мене за волосся, смикає, видирає його.

– Ау! Відстань! Сама впораюся, – кажу я, відсуваючись убік.

Я тягну фен на свій бік дзеркала. Було б так легко задушити її дротом. Я могла б окрутити його їй навколо шиї та прикінчити її не більш як за дві хвилини. Може, так і варто вчинити? Бет вкладає волосся так само, як я. Коли воно зібране отак, відрослих коренів не видно. Воно і справді виглядає так само, як волосся Бет.

– Чекай, – каже вона. – Я не закінчила.

Вона витискає кульку «Крем де ля мер» і втирає в моє обличчя та шию. Наносить базу «Діор» мініатюрним спонжем. Потім величезною щіткою пудрить мене пудрою від «Шанель». Вираз її обличчя свідчить про граничну зосередженість. Нелегке то, напевне, завдання.

– Нанеси на обличчя й декольте, – каже Бет, передаючи мені порошок. Думаю, це «цицьки» по-французьки. Вона розтушовує бронзові тіні для повік і дістає туш для збільшення об’єму марки «Бенефіт» із серії «Вони справжні», кольору «Чорніше чорного». Так, ніби просто чорного було б недостатньо. Коли вона штрикає мої очі щіточкою, вони сльозяться. Вона бере тюбик блиску «Джусі тьюб» і витискає на мої розкриті губи. Він пахне нудотно-солодко, смакує як карамель.

Потім Бет знаходить пляшечку парфумів, прикрашену маленьким срібним бантиком: «Міс Діор шері».

– Бери, – наказує вона, передаючи пляшечку мені. – Але не налягай. Це моя остання пляшечка, їх не випускають з 2011-го.

Я пшикаю парфуми собі на шию – пачулі та апельсин. Хай йому, тепер я навіть пахну як Бет.

– І це, – каже вона, знімаючи свого годинника («Мазер оф перл» від «Омеґа ледіметік») та свою приголомшливу, подаровану на заручини каблучку. Ціна каменя, мабуть, вища за ВВП країни, що розвивається. Вона мені личить. Чорт мене забирай, я її хочу.

– І це, Амброджо замовив їх, коли я народила Ернесто.

Вона дає мені пару діамантових сережок. Останній штрих.

Сережки у формі крапельок виглядають дуже дорого. Якщо продати їх, я б могла купити квартиру в Арчвеї. Я не хочу знати, що Бет зробить зі мною, якщо я загублю одну з них. Вона дивиться, як я їх одягаю.

Я знову натягаю сукню, і ми стоїмо, знову, поруч перед дзеркалом. Цього разу я виглядаю як Бет, а Бет виглядає як я. Трансформацію завершено. Навіть я спателичена. Я підіймаю руку й махаю нею, щоб пересвідчитися, що це точно я. Мабуть, все це відбувається насправді. Все це дійсно відбувається. О Господи, як вона дратує мене. Принаймні це всього лише на кілька годин…

– Твоя сумочка, – каже вона збуджено, скоріше знервовано, ніж бадьоро. Вказує на наші сумочки на ліжку. Чому я почуваюся маріонеткою? Бет – моя лялькарка. Моє життя розгортається переді мною, ніби я виступаю на сцені, а мої кінцівки прив’язані до невидимих ниток.

– Бет, – починаю я, знаючи ще до того, як розтулила рота, що мої вмовляння марні. – Думаю, це погана ідея.

– Алві, – відрізає вона, і її очі проштрикують мене голками. – Дозволь мені приймати рішення, добре? Ми обидві знаємо, чий список досягнень довший…

– І що, в біса, ти хочеш цим сказати? – питаю я, хоч і без того чудово розумію. Подивися на мене й на себе. Подивись, яка я багата, щаслива й успішна. А потім поглянь, яке гівняне життя в тебе, з якого боку не подивись. СУКА! СУКА! СУКА! В мене тремтять руки. Я могла б штурхнути її, дати їй ляпаса чи викинути з вікна. Якщо розбити це дзеркало, можна було б перерізати їй горло одним скельцем. Я намагаюся себе стримати. Зазвичай мені це вдається.

– О, та нічого, – відгавкується вона.

Я стискаю щелепи.

Бет висипає вміст сумочки на ліжко – гаманець «Малберрі» з найм’якішої персикової шкіри, пару великих сонячних окулярів від «Ґуччі» й ще один карамельний «Джусі тьюб». Я беру велику гарну сумку від «Ерме» й погладжую її. Віддаю Бет мій побитий життям гаманець «Прімарк», пачку «Мальборо» й вишневий «Чепстік». Вона помічає мою фірмову фіолетову помаду на дні сумочки. Це нею я нафарбувалася, коли Амброджо мене зустрічав.

– Оооо, можна мені взяти її?

Я даю їй помаду. Вона викручує її, прибирає з кінчика ворсинки й крихти.

– У тебе не було, ну типу ранок під час застуди або чогось такого? – питає вона, роздивляючись помаду з усіх боків.

– Ти маєш на увазі герпес?

– Мабуть…

– Та йди ти.

Вона зітхає й наносить помаду, уважно дивлячись собі у вічі, випнувши губи перед дзеркалом. Хай їй грець, фіолетовий личить їй більше, ніж мені.

– Нам потрібно помінятися паспортами. Про всяк випадок.

Вона дає мені свій паспорт, тож я віддаю їй свій. Усе це видається трошки занадто. Чому вона підійшла до цього так ретельно?

– І тобі може знадобитися це, – каже вона, не зводячи на мене очей. Кидає мені ключі від вілли.

– Ключі? Не думаю. Я нікуди не поїду. І в будь-якому разі це ж усього лише…

– Про всяк випадок.

Щойно ми закінчили, вона збирається йти.

– І запам’ятай, ти – Бет, – шепоче вона мені на вухо.

– Так, ясно.

Вона думає, в мене розумова відсталість.

– І пам’ятай, що я тобі сказала. – Вона дивиться на мене, вчепившись в моє передпліччя, не зводячи з мене суворого погляду. – Скажи Амброджо, що читатимеш книгу в саду. Мій роман на тумбочці. Я дочитала десь до середини… І уникай займатися з ним сексом.

– Що? Він твій чоловік. Я б не стала…

– І люба, я дуже, дуже вдячна за це.

Вона стискає мою долоню й притягає мене в обійми. Я відштовхнула її.

– Добре, гаразд. Ти б зробила те саме для мене, тож просто йди.

– Піду зберу Ерні, – каже вона й раптом замовкає. – Я люблю тебе, Алві.

Я застигаю на місці – востаннє я чула ці слова вісім років тому, коли Амброджо сказав мені: «Я тебе кохаю, чорт забирай». Я примружую очі, щоб із них не потекли сльози. Глибоко вдихаю й повільно-повільно видихаю