Читати книгу - "Професор Шумейко"

У шкіряному німецькому чемодані, на який час од часу поглядала сім'я, як на 1945 рік, був справжній піратський скарб. Дві блузки, яких у селі ніхто не носив і не бачив ув очі, будильник, запальничка, коричневі жіночі черевики з полакованими носками, два відрізки сатину — блакитного і темно-синього, драпове пальто з хутричком по коміру і ножиці «Пума».

Блакитний сатин і будильник припали нам із матір'ю. Тітка розпорядилася: із матерії вийде Климові сорочка, тобі, сестро, кофта, а будильник — кому хочете. Діду Терешку — темно-синій сатин і запальничка.

Після приїзду тітки Мокрени одна за одною прибували й інші дівчата. Усі вони дуже вирізнялися серед тутешніх. Мали однакові перманентні зачіски. Одна тільки Параска Ковшунка — як поїхала з косою, так і вернулася. Одягалися по-міському, трималися дещо осібно від інших, гуртом. Але ні мови, ні сільської праці не забули.

Попервах люд трохи недолюблював їх. Дехто тихцем обзивав німецькими вівчарками. Особливо дісталося тітці Мо-крені. Якось у неї прохопилося:

— Бауерша в Німеччині називала мене Реною. Це красиво!

Що тоді було?! Проходу не давали.

— О, наша Рена на шпацір іде!

Та оскільки в селі одні Марусі, Галі і Катерини, а Мокрена — це щось допотопне, то насміявшись досхочу, звикли. Потім це ім'я так і прилипло до неї. Мати моя переживала з цього приводу, а тітка Мокрена тільки сміялася, сміялася тим раптовим сміхом, яким сміються усі молоді і ті, хто знає, що за тобою увивається аж кілька парубків у селі, які дивом уціліли на війні.

— Ходімо з клубу сьогодні разом, Рено! — обірвав сміх моєї тітки майбутній наш зять, тітчин чоловік Матвій Коваль. На півслові обірвав і її відповідь, узяв за руку і повів.

— Зачекай, Матвію! Ти Коваль, а я, коли вийду за тебе заміж, стану що, Ковалихою?!

— Авжеж.

Сміються обоє.

Справили весілля, посаг був скромним. З'явилися діти. Непросте життя склалося у сільської красуні Рени з сином Коваля.

Перед заручинами рідня Матвія в один голос:

— Навіщо вона тобі? В Німеччині знаєш скільки у неї було?

Суперниці:

— Матвія, бачиш, захотілося сучці німецькій. Вона ж і січки корові не приготує.

Слово Матвія стало останнім:

— Вибір зроблено! Терешкова Рена — моя!

— їй би вчитися, така до науки вдат-на, — опирався дід. Та де там.

У заміжжі тітка Мокрена косила, різала січку, тіпала коноплі; народжувала, доглядала і обшивала дітей, малювала, вишивала. Важко сказати, ким би вона стала, якби дістала належну освіту. Зозулі кують роки, щастя і долю. З роками тітка стала якоюсь черствою, наче чужою і дуже сумною, зблякла і її врода. Не трималася хати, варила зрідка. Рятувала її робота, яка подобалася. Листоноша.

У народі кажуть: шия притреться до ярма. Так і людина приживається, зми-рюється з обставинами, несучи свій тягар і не помічаючи його ваги.

Тітка розносила листи, телеграми, пенсії і продовжувала любити Матвія Коваля, як могла. Дядько Матвій — з тих, хто жив по висхідній: директор МТС, голова колгоспу. А потім раз — і ти всього-на-всього бригадир овочево-заготівельної бригади, потім — простий радянський сторож. Важко стало чоловіку, часом зривався, кляв усе, чим дорожив.

Потім дались взнаки поранення, і тітка Мокрена рано овдовіла.

А тоді, у 195... у неї ще був Матвій. Хоча не бачилися цілих п'ять місяців відтоді, як не прибув катер «Альбатрос» на пристань. П'ять місяців. Для тих, хто любить — вічність. Матвій Коваль навчався у Києві в сільськогосподарській школі. Тому тітка Мокрена так охоче погодилася іти зі мною разом до Києва.

Перевідав я матір, треба поспішати на навчання, до того ж погода різко погіршала. Так мете, така віхола здійнялася!

— Куди ви, перечекайте! За три кроки людини не видно! — мати в плач.

— Ні, мамо! Я ще коли до села діставався і переходив річку, помітив, що льодовий покрив Дніпра почав потроху руйнуватися. Де-не-де виднілися темні ями, ополонки. Треба поспішати.

— Підемо! — твердо сказала тітка Мо-крена на сестрине «перечекайте».

Постійне недоїдання давалося взнаки. В дорозі Клим швидко стомився, не міг і язиком поворушити. Тіло горіло вогнем, розливалася у тілі млість, тягнуло на сон.

— Нам, головне, до Вишгорода, а там по льодку через Дніпро — і ми в Києві. Не спи на ходу, Климе. Ноги чуєш?

— Гудуть добряче і промокли.

Клим ледве плентався за тіткою Мокреною.

— Давай розмовляти! Легше і швидше буде. Знаєш, небоже, чого в негоду я до Києва добиваюсь? — ледь чув Клим, бо хльостало дощем із снігом по обличчю. — За Матвієм скучила. Знаю, що до