Читати книгу - "Долина джерел"

Підфарбована фізіономія моєї дами, ще недавно жвавої дівчинки, здається мені вже зовсім незнайомою. На грудях у неї поблискують лелітки, а сукня нагадує луску вужа. Я не втримуюся й торкаюся того плаття пальцем.

— Ти багато п’єш,— каже Ельвіра.

— Я багато п’ю,— згоджуюсь я.

Незвідь з чого вона недобре сміється.

— А ти не той самий.

— Чому?

— Нудний ти якийсь став,— вона фамільярно б’є мене кінчиками пальців.— Сидиш, як той сич.

Я бачу зовсім близько від себе її губи. Вони густо-червоні, і я починаю боятися їх, як п’явок.

— Дай сигарету,— кажу Ельвірі.— Я сьогодні справді перепив.

Вона дає сигарету, а я бачу, як на обличчя її кладеться кисла якась нуда. Розмова ще й досі не клеїться. Я всміхаюся, бо мені погано від цього. Між нами й досі непробивна стіна, але я не хочу цього.

— Давай я тебе проведу, — каже Ельвіра.

— З великим задоволенням,— кажу я, йдучи вслід за Ельвірою і перечеплюючись через стілець.

Ми стоїмо в коридорі. Ельвіра суне мені плащ, а я все ще намагаюся розгледіти в її обличчі ту жваву й жартівливу дівчину, яка й справді снилася мені в довгі заполярні ночі. Я чиркаю сірником і припалюю загаслу сигарету.

— Іди,— підштовхує мене Ельвіра. Вона дивиться примруженими очима, і я помічаю сітку зморщечок довкола її очей.

З вітальні чути гупіт: гуп-гуп! Наче стройові заняття.

— Що це вони там роблять?— питаю я.

— Танцюють,— Ельвіра все ще тримає мого плаща.

— Нешпетний випадок,— бурмочу я.

— Що це за словечка?

— Жаргон,— я таки беру від неї плаща й одягаюсь. Стіна між нами стає живим тілом.

Я мушу щось сказати. Не можна так просто...

— Слухай,— кажу я.— Сьогодні я випив. Але голова в мене ще варить. Скажи, тобі не набридла ця свистопляска?

— Йди вже, йди,— поблажливо штовхає вона мене пучкою.

«Бум-бум-бум!» — скаче у вітальні. Сьогодні я помітив цікаву річ: обличчя теж можуть бути модні й немодні. Однак треба йти. Треба зрушити й перервати ці болючі тенета незручності, в які потрапив. Треба спокійно спуститись зі сходів і дійти додому. «Гуп-гуп», — ступаю я на сходинки. Наче в тому ідіотському танці. Мах ногою, мах другою, скік вперед, два назад! Смисл і розрішення.

Нарешті вулиця. Тягнеться, загинаючись угорі, як бумеранг. На очах і досі напливла луда — я таки добре випив. Іду вгору, довкола майже сліпі вікна, вулиця порожня, лише десь ізнизу бухкають у тишу важкі чоловічі кроки. На такій крутизні немає навіть машин. У ногах голубувата від світла стрічка асфальту, такого рідного асфальту зі всіма своїми зморшками й тріщинами. Їх достеменно стало більше за ці три роки, і я йду по них, ледачо переступаючи ногами. Тут немає кульбаб, вони давно відцвіли, тут немає навіть калданів із висхлою травою. Лише дерева, самі дерева.

Коли я сходив з літака Москва — Київ, вони були ще зовсім зелені. Зараз теж зелені, хоча звідкілясь ізнизу раптом дихнуло густою тлінністю леглого листя. Туман захльостував мій мозок, здавалося, все перемішалося: весна і осінь, сон і дійсність, велетенське місто й пустеля, Сюнньове й Ельвіра. Все перемішалося, і я чую, як глибоко над головою розтинається крик. Довгий, важкий і нутровий. Наче труба шкільного естрадного оркестру. Але це не труба. Над містом летять журавлі...

Йду вгору вздовж крутого хідника. Йду, майже не хитаючись. І відчуваю: щокрок — яснішає мозок. Вже починаю оглядатися довкола. Бачу вікна, що жовто горять серед білених стін, людей, котрі йдуть повз мене, бачу навіть жовтяки, несміло заплутані в зелених кучерях лип. Стоїть літепло ранньої осені.

Їх обступила тиша, помірна, трохи понура, з виблідлими кольорами осені. Далеко попереду тяглися низькорослі поліські ліси, вогко світліло болото, земля здавалася м’якою та клейкою, перемочене листя розлазилося під ногами, труско рвучись і оголюючи свіже жилля.

Іваненко зупинився і почекав на Васильчука. Головний бухгалтер райспоживспілки ставився до вчителя зверхньо, хоч і по-дружньому.

— Щось відстаєте, Ігоре Матвійовичу.

— Де не відстати? — Васильчук зупинився й обвів поглядом краєвид. Погано вкочена лісова дорога тяглася двома жолобками колій і губилась у пригашеній сіризні дня.

Вони пішли без собаки, покладаючись на високі гумові чоботи, хоча вже зараз Іваненко за тим шкодував. Васильчук поправив ремінь рушниці, його висхле, з гострим носом обличчя видовжилося, але було задоволене. Іваненко взяв його сьогодні в ліс до речі: останнім часом помітно здавали нерви.

— Тиша, Іване Петровичу,— сказав голосно Васильчук, прислухаючись до м’якого відгуку їхніх кроків.

— Красота. — Іваненко розправив плечі і трохи занепокоєно глянув на небо.

А небо було чудне. Хмари, як звичайно, низько стелилися до землі, вогкуваті, чорно скуйовджені, замішані трохи незвичним неспокоєм, поділені на велетенські, чітко окреслені громади, що стулювалися між собою розгрузлими краями. Світло-сірі лінії тяглися аж до горизонту і губилися там, у крутому місиві. Далеко попереду темнів високий сосновий ліс, сягаючи верхівками низького неба.