Читати книгу - "Поклоніння ящірці"

Синій колір.

5.

Оранжевий колір.

П’ятниця.

Ми не панікували. Якщо хтось і піддався нервам, то хіба Хіппі, та й то глибоко всередині.

Я почав тихо поскрипувати зубами. Часто зауважував, що руки гудять і ледь помітно тремтять, як після підіймання штанґи. Хіппі ж раз по раз проводив рукою по волоссі. Занадто часто.

Ловив себе на тому, що несвідомо чіхраю руки, зовнішню сторону передпліччя. До суботнього вечора я, мабуть, зможу виколупувати з-під нігтів шматки м’яса. Змусив себе перестати.

Того дня ми сиділи в мене на подвір’ї. До теми Фєді навіть не поверталися. Я нагадав Гладкому Хіппі, щоби той не забув занести завтра у буду пістолет, ізолєнту й лопату. Про всяк випадок. Я не зовсім уявляв, у які ігри ми гратимемо з лопатою... можливо, копатимемо яму в болоті, якщо Фєдя не піде на дно добровільно. Одним словом, про всяк випадок.

Небо вкрилося легкими хмаринками. Назавтра, певно, слід чекати дощу.

Дзвінка була самим спокоєм, залишалася жвавою, немов бджілка.

Ми узгодили, де зустрічаємося завтра; Хіппі пішов додому на панщину, Дзвінка залишилась.

6.

Через десять хвилин Гладкий Хіппі повернувся. Ми з Дзвінкою саме пили малинову зупу в затінку веранди.

— Слу!.. ух!.. — він тяжко дихав, розпашілі щоки вкрилися пилюкою, а погляд став не на жарт стривоженим.

— Слухайте! Я... ху-у... Одним словом, я щойно зустрів малого Зеника, і він мені ТАКОГО наговорив!

Малий Зеник був братом великого Зеника. Справжнє ім’я малого звучало якось інакше, але всі звали його саме так: малий Зеник. Зеник-старший вважався в компанії Фєді поважною птицею. Його тато мав свій кіоск, і Зеник міг виносити спиртне та сиґарети.

— Так-во: малий побачив мене і сказав, що чув від брата, буцім Фєдя має на гадці усіх нас запасти на День молоді. Малий розповів, що нас чекає, якщо Фєдя побачить нас на святі. Нічого приємного. І ше малий сказав, шо ніколи не бачив Фєдьку таким злим і нервовим. Він стає все нервовішим, чим довше ми вислизаємо. Фєдя, за словами малого Зеника, навряд чи заспокоїться вибитим зубом. Фєдя казав, що любить, коли хрустить зламана кістка. І ше сказав: “Шоби береглася тьолка, бо з нею буде окремий базар.” — Хіппі виразно подивився на Дзвінку. Прецінь, вона сьогодні вперше виглядала стривоженою.

— Малий Зеник — сопляк, — із показною недбалістю кинув я. Йому справді не було й дванадцяти, і старші мають звичку не зауважувати малих сопляків. — Він сопляк, і хоче трохи полякати нас, аби відчути себе крутим, як брат.

— Міську! Ти не збагнув пришпилу! Малого Зеника не підіслали залякати нас. Він сам казав, що особисто проти нас нічого немає, тому й почувається зобов’язаним розказати нам про Фєдькові плани. Це серйозно, це не жарти!

Хіппі і Дзвінка запитально дивилися на мене, ніби я знав відповіді геть на все на світі. Можливо, в їхніх очах я саме так і виглядав. Але чому вони

(очі)

так легко

(очі й посмішка)

зробили з мене лідера? За що возвели мене в кумири? За красиві очі? Пес срав!

— Ми підемо туди, на свято. Якщо... — я поволі підбирав слова. — Якшо розпочнеться бійка, серйозна бійка... Хрін його знає, що ті мудаки приволочать зі собою: кастети, палки — це як пити дати. Так от: якщо пахне смаленим, я стріляю пєстіком у повітря. Вони нашугаються. Я завтра зайду до тебе, і ти даш мені. А ми будемо в кожного у полі зору.

Сам того не зауважуючи, я спростував власні рішення, ні на мить не задумуючись, що ж робитиме Дзвінка у буді без пістолета... який буде в цей час у мене.

Але тоді все виглядало на булку з маслом.

— Якшо справа набирає серйозного тону, переносимо операцію.

І вони не сміялися з набуньдючених слів: “серйозний тон”, “операція”... Вони розуміли, ЩО САМЕ чекає нас завтра. Можливо, нам не просто дадуть копняка в дупу... Можливо, Фєдя хоче крові.

“Шоб береглася тьолка, бо з нею буде окремий базар.”

Поза всякими сумнівами, ми ВСІ мали що сказати Фєді.

7.

Гладкий Хіппі з тим же затравленим обличчям поплентався додому. Дзвінка знову залишилася.

Хмаристий день, гарячий, ніби п’єц. Магнітофон награвав “End of the night” від “The Doors”.

Лежати з нею на веранді, на старезній скрипучій канапі було просто і спокійно, так, як буває при звільненні від ілюзії існування світу, як розуміння того, що Фєдя — всього лиш сон Будди, напрочуд невдалий; сон, як і все навкруги. Дзвінка перекотилася з канапи на мене, і важко сказати достеменно, хто кого почав цілувати першим.

Ми кохалися, й це принесло відстороненість. Зненацька, тоді, коли Дзвінка лежала поруч, обійнявши рукою мене за груди, видихаючи тепле, ледь солодке повітря мені у щоку, зробилося пекуче самотньо. Не за себе — за нас. Якимось чином ми виявилися відгородженими від цілого світу — хай навіть цього літа весь світ помістився в одне провінційне містечко. Відгороджені грубезним цегляним парканом, через який не докричатися до невидимих, але неодмінно присутніх там жалюгідних людців. Людців, котрим немає діла до того, що трійко ненормальних підлітків, ще зовсім дітей, надумали уколошкати одного скурвого сина. Людців, яким не було ні найменшого діла до того, що скурвий син мало не трахнув ту дівчинку, що зігріває диханням мою щоку. Кричи хоч тисячу років, а хочеш — бийся об стіну головою, розтовчи її до крови, напиши на її шорсткій цегляній поверхні власними витеклими мізками

МЕНЕ НЕ ЧУЮТЬ!!!

але все одно до тебе нікому не буде діла.

Бо кому ти, врешті-решт, потрібен, крім оцього дівчиська поруч?

За якусь крихту секунди в голові пронісся вихор думок: спакувати наплечники, взяти те дівча за руку і поволочитися у Країну туманів, де тебе приймуть за свого; спробувати почати все з чистої сторінки, забути тата, маму, забути Гладкого Хіппі й Фєдю, забути власне ім’я й вигадати собі нове. Пам’ятати тільки про неї і про блиск її шаленого діаманта. Знайти країну туманів, відшукати там Моррісона, Гендрикса і Баррета, і ще Керуака з Дженіз Джоплін, і Короля Елвіса, і спитати в Чарлі Паркера, яку музику він слухав у дитинстві, а потім потиснути руку старому доброму Джону Леннону і вигукнути: “Старі! Як добре, що ми, нарешті, разом!”

Але вся пекельна хитрість у тому, що Другий шанс отримується лише з новим життям. І Ящірка, якщо ти Їй знадобишся, віднайде тебе й там.

Ми кохалися ще і ще; я спостерігав зелені спалахи в голові. Ми кохалися,