Читати книгу - "Вершник без голови"

— Кукурудза смакує краще за шампанське? Це ж кому — коням, чи що?

— Під три чорти коней! Я кажу не про кукурудзяне зерно, а про мононгахільське віскі.

— А-а, тепер зрозумів. Ваша правда, містере Стампе, без віскі ніяк не обійтися… Гей, Помпею, здається, десь там стояв наготований бутель?

— Еге ж, сержанте! — озвався чорношкірий майорів слуга, що саме вийшов з дверей будинку з великим бутлем у руках. — Осьде він, той віскі! — додав він, ставлячи бутель у фургон.

Тепер, на думку старого мисливця, все було повантажено, і він почав нетерпеливитись.

— Ну що, сержанте, чи все готове? — запитав він, неспокійно соваючись у сідлі.

— Та не зовсім, містере Ставше. Кухар каже, треба ще досмажити курчат.

— Хай вони западуться, ті курчата, разом із кухарем! Де їм братися до дикого індика прерії! А як же я його вполюю, коли сонце викотиться миль на десять над землею? Майор загадав мені хоч би там що добути добрячого індика. Нехай би сам спробував добути його після сходу сонця, та ще як оця тарадайка гуркотітиме за спиною. Ви, сержанте, не вважайте диких птахів такими дурнями, як ваші солдати з форту. З усіх хитрих тварин у цій прерії індик чи не найхитріший, і, щоб уполювати його, треба встати з сонцем чи й раніше,

— Атож, містере Стампе. Я знаю, майор хоче почастувати гостей індичатиною, він сам мені казав і сподівається, що ви таки вполюєте дорогою індика.

— Певно, що вів сподівається! А то ще, гляди, захоче, щоб я добув йому язик і карк бізона, дарма що тих бізонів на півдні Техасу вже років двадцять і духу нема. І хоч би що там писали в своїх книжках оті європейці, а надто французи, — нема тут більше бізонів, та й годі. 6 ведмеді, олені, дикі кози, є багато диких індиків, але щоб добути якусь дичину на обід, треба дуже рано поснідати. Як я не матиму доволі часу, то не обіцяю вести ваш обоз та ще й полювати дорогою. Отож, сержанте, коли хочете, щоб ваші високі гості поласували сьогодні індичатиною, нумо вже їхати.

Переконаний міркуваннями старого мисливця, сержант зробив усе можливе, щоб скоріше рушити в дорогу разом зі своїми білими й чорними підлеглими. І невдовзі обоз із провізією, очолюваний Зебом Стампом, уже посувався широкою рівниною, що розкинулась між Леоною і Ріо-де-Нуесес.

Не минуло й двадцяти хвилин після від'їзду фургона та його обслуги, як на тому ж таки плащ почало збиратися зовсім інше на вигляд товариство.

З'явилися дами верхи на конях, але їх супроводили не груми, як це заведено в Англії, а люди їхнього ж таки кола — друзі чи знайомі, батьки, брати, чоловіки, наречені. Незабаром усі або майже всі, хто був на новосіллі в Пойндекстерів, зібралися на плаці.

Був там і сам плантатор, і його син Генрі, племінник Кассій Колхаун і дочка Луїза — дівчина приїхала верхи на плямистій лошиці, що так вразила всіх на святі в Каса-дель-Корво.

Ця прогулянка із сніданком була замислена як віддяка за гостинність: майор та офіцери форту виступали в ролі господарів і запросили плантатора та його друзів. На гостей чекала і розвага, може, й не така вже вишукана, проте цілком відповідна до часу та місця. Їм вирішили показати дивовижне й рідкісне видовище — лови диких коней.

Таку виставу можна було влаштувати тільки ген у прерії, де водилися мустанги, — миль за двадцять на південь від форту. Тим-то й належало вирушити якомога раніш і послати поперед себе фургон з провізією до сніданку.

На той час, як перші сонячні блищики затанцювали на прозорій воді Леони, товариство вже наготувалося вирушити з плацу в супроводі загону драгунів, якому було наказано їхати позаду. Так само, як і попередня група, вони мали провідника — але не старого мисливця у вицвілій сукняній куртці та безформному повстяному капелюсі, верхи на вбогій шкапі, а гарно вбраного й спорядженого вершника на чудовому коні, з усіх поглядів гідного бути за провідника такому добірному товариству.

— Можна рушати, Морісе! — гукнув майор, пересвідчившись, що всі зібралися. — Ми готові їхати за вами… Дами й панове! Цей юнак добре знає улюблені місця і звички диких коней. Коли хтось у Техасі й може показати нам справжні лови, то це він, Моріс-мустангер.

— Не перехвалюйте мене, майоре, — відповів молодий ірландець, чемно вклонившись товариству. — Я не беру на себе так багато. Я тільки обіцяю показати вам, де знайти мустангів.

«Він такий скромний!» — мовила подумки одна з присутніх, аж затремтівши на гадку про те, чому й сама боялася повірити.

— Ну, то вперед! — скомандував майор.

Весела кавалькада на чолі з мустангером рушила з плацу, і прапор над фортом, тріпочучи на вранішньому вітерці, немовби посилав їй навздогін своє прощальне вітання.

Проїхати до сніданку двадцять миль прерією вважається в Техасі за сущий дріб'язок, легеньку прогулянку. До такого звичні тут і чоловіки, і жінки, й коні. Цю відстань товариство подолало менш як за три години без будь-яких ускладнень, ото хіба що на останніх трьох милях усім уже страшенно хотілося їсти.

На щастя, фургон з провізією, який вершники випередили по дорозі, прибув слідом за ними, і задовго до того, як сонце сягнуло зеніту, весь гурт уже тішився чудовим сніданком у затінку величезного дерева на березі Ріо-де-Нуесес.

У дорозі не сталося нічого вартого особливої згадки. Мустангер, що був за провідника, скакав, як і годилося, попереду. Решта вершників, крім одного чи двох, бачили в ньому не більш як слугу й помічали хіба що тоді, коли він показував своє вершницьке вміння — з маху перескакував через струмки та виярки, тимчасом як усі інші мусили переходити їх убрід чи обминати кружною стежкою.

У поведінці мустангера можна було добачити хизування, бажання показати себе. Саме таку думку висловив Кассій Колхаун. Можливо, що цього разу відставний каштан сказав правду.

Та якщо навіть так, то можна зрозуміти й мустангера. Чи були ви коли-небудь на полюванні в Англії, де шлейфи вершниць тягнуться за ними по траві й скрізь довкола гордовито коливаються капелюшки з перами? Були? Ну, то й як? Отож постережіться й не судіть мустангера з Техасу. Зважте на те, що він був під вогнем не менш як двадцяти пар прекрасних очей, і декотрі з них променилися щирим захватом. Згадайте, що серед них були