Читати книгу - "Fata Morgana"

Усiм здавалось, що Пiдпара щось знає.

Але Пiдпара мовчав.

***

Вiд кого пiшла та думка, хто перший її подав, трудно було сказати. Може, Пiдпара посiяв своїм суворим зором, а може, вона сама зродилась i осiла глибоко в серцi, як камiнь на дно. Доволi, що люди мовчки її прийняли, як останню надiю, як єдиний рятунок. Нехай краще загине кiлька людей, анiж цiле село. Важка таємна згода запанувала мiж людьми. На мить одчинився тайник, щось пропустив i зачинився знову. А в ньому, як сiм'я в жiночому лонi, росло щось i стигло i падало тiнню на замкненi обличчя.

В осiннiй пустцi, що облягала село, чулось зловiсне дихання якогось лиха, щось невблаганне, неминуче, жорстоке i вимагало жертв.

У Пiдпари пiд образами свiтилась лампадка. Святочний настрiй обiймав хату, лiг на обличчя Пiдпари. Вiн говорив поволi, важко, наче одраховував грошi, i перед людьми знов був давнiй Пiдпара. Народ товпився в хатi i в сiнях. До нього прийшли, вiн знов був потрiбний. Тодi як iншим страх одняв розум, заслiпив очi, Пiдпара не боявся нiчого. Вiн був як скеля серед розхитаних хвиль, що мали надiю спинити на нiй свiй бiг та знайти рiвновагу. Вiн знав, щo радить.

Панас Кандзюба хитав головою. Так, так. Нехай приходить вiйсько, коли вже буде по всьому. Винуватих нема. Сама громада їх покарала. Тодi не буде за що карати всiх. Не село бунтувало, а тiльки привiдцi. Коли б не вони, було б спокiйно. Хто зробив забастовку? Вони. Хто забрав економiю в пана? Вони. Хто гуральню спалив? Таки вони. А усiм нам гинуть за них? Рiшитись хати - та що там хати - може, й життя.

Вiн хвилювався.

Пiдпара насував брови.

- Тепер вiн панське бере, а пождiть трохи - вiзьме i ваше. У тебе, скаже, є десятинка зайва, оддай. Той склав яку сотню - рiшайся грошей. Забере в мене, в тебе, Максиме; а тодi i в бiднiших. Вiд них життя не буде.

Гаврило, Пiдпарин тесть, вплiв в сиву бороду жовтий кiстяк руки.

- Що там? Пострiляти та й вже.

Жорстоке слово, кинуте вперше, забряжчало, як нiж серед тишi.

Свiтлиця важко замовкла. У мовчанцi згоди, що затулила уста, страх родив подлiсть.

Коли б не було чого за се?

Тодi рудий Максим, староста сiльський, витяг з кишенi знак i почепив на груди.

- Я одвIчаю. Ось тут бомага. Приказ стреблять всiх бунтарiв. За се нiчого не буде.

Одною рукою вiн бив себе по кишенi, другою поправляв знак.

I все блищало на ньому: руде волосся, густе ластовиння, чищена цеглою мiдь.

А коли так, то чого ждати. Збирайте сход. Нехай розсудять…

***

Гола земля, бита крилами вiтру, сiрiла пiд олив'яним небом. Рядами заморених хат, буденних i непривiтних, дивилось село на своїх хазяїв, що збирались на сход. Iшли лiнивi, сiрi, важкi, наче груддя ялової землi, яка їх зродила. Несли свою зброю - одвiчнi рушницi, зв'язанi мотузками, важкi iржавi обухи, люшнi, дрючки. Всiх їх гнав страх, звичка слухати начальство. На сход скликали всю "мужеську плоть", а хто не прийде, того чекала смерть. Жiнки виряджали чоловiкiв з плачем, з голосiнням, як на той свiт. Хто знає, що буде? Маланка не пускала Андрiя.

- Не ходи. Щоб ще чого, боронь боже, не сталось.

Андрiй не слухав.

- Я, пане добродзею, маю одзнаку од пана, менi своїх не страшно.

- Хвались, хвались, Андрiйку, калiцтвом, комусь воно дуже потрiбне, - шипiла Маланка, але й сама пiшла за ним.

I знов майдан зачорнiв од народу. Всерединi чоловiки, кругом, аж до калюжi, жiнки.

Змiшаний гомiн глушив слова Пiдпари. Видко лиш було, як вiн, високий, в жупанi, махав рукою та зводив острiшки брiв. Кiнець рушницi стирчав у нього при боцi.

- Ой, боже, щось буде! - лякалась Маланка.

- Погромникiв будуть судити…

- А кого саме?

- Виказують люди на Хому Гудзя, на Гурчина Саву… Глядiть, щоб не було чого i Андрiю…

- Господь iз вами, - жахнулась Маланка. - Мiй так само був на гуральнi, як i ваш. Тодi пiвсела довелось би судити.

А сама вже тремтiла: де той Андрiй?

Максим Мандрика, з значком на грудях, ходив мiж народом.

- Усi прийшли?

- Всi.

- Не прийшов Безик Олекса.

- Я тут…

- Треба всiх записати.

Але тiльки наладивсь, коли до зборнi верхи пiд'їхав на панськiм конi Семен Мажута. Прив'язавши коня, вiн простягнув руку Мандрицi.

- Здоров, Максиме, маю дiло до тебе.

Староста глянув на нього.

- Не варт ти моєї руки. Ось тобi, маєш…

I вдарив Семена в лице.

Семен оторопiв.

- За що ти вдарив? Мене громада обрала.

Мандрика не встиг одповiсти, як Пiдпара вже встав мiж ними i звiв рушницю.

- Розступiться там, зараз!

Народ хитнувся назад, наче хлюпнула хвиля, i рiвночасно ахнули люди й рушниця.

Завитий в серпанок бiлого диму, Семен зiгнувся i схопився за бiк.

- Ой, братцi, за що ж менi таке?

Вiн хитався i божевiльним оком шукав страшної розгадки на сiрих обличчях, що живим муром нахилялись з обох бокiв.

Там не було розгадки i не було надiї. Тодi звiрячий жах пiдняв його ноги, i вiн кинувсь тiкати наослiп, сходячи кров'ю, що червонила пальцi i стiкала здовж ногавицi на землю.

Олекса Безик догнав Семена i вдарив ззаду колом. Високе тiло зiгнулось удвоє, як складаний ножик, i впало на землю.

Панас Кандзюба був уже тут. Безвладне тiло, ще тепле, що так покiрно лягло йому пiд ноги, струснуло в ньому зненависть, якої не чув до живого. Його захопило непереможне бажання зробить йому шкоду, втоптати в землю i знищить. Без потреби вiн вистрелив в нього i нацiлявся важким чоботищем вдарить пiд груди.

- Доволi, готовий! - обiзвавсь Безик.

Вони взяли за ноги тiло Семена, одтягли до баюри i вкинули в воду.

Все сталось так несподiвано й швидко, що люди закаменiли.

Кров була пролита. Одна тiльки хвиля оддiляла минуле од того, що сталось, а здавалось, що проминула вiчнiсть, що попереднє раптом впало у прiрву, що щось прорвалось i увiльнилось од пут.

Од юрми оддiлились Iван Короткий, Дейнека та ще дехто з людей i стали бiля Пiдпари, готовi на все. Пiдпара витягсь у весь свiй зрiст.

- Хома Гудзь тут? Виходь!

Голови повернулись i тривожно-жорстокi очi стрiлись, наче мечi. Де Хома Гудзь?

- Нема. Не прийшов.

На хвилину залягла тиша i натяглася, наче струна. Кого тепер? Чия смерть вилетить з