Читати книгу - "Трагедії"

Не противлячись плинові часу,

Тим, що живу, - втішатись!..

Строфа II

Нині ж захмарена в мене душа і згасла надія:

Ясну зорю, блиск Афін,

Найсвітлішу оздобу Еллади

Батьковий гнів на очах у нас щойно [142]

Прогнав навік у чужинний край!

О побережжя Трезана піщане!

1120] Гірські яруги, де з гончими він

Звіра виловлював по чагарах -

Супутник Артеміди!

Антистрофа II

На колісницю, що в неї запряжені коні венетські,

Не ступиш ти, щоб навскач

Вони берегом, буйні, промчали.

Й гомону струн невсипущої ліри

Не вчує більше твій батьківський дім.

Закути в лісі, що милі Діктінні,

Вінками нікому буде встелять.

1130] Юних суперниць, що марять тобою,

Вигнання твоє примирить.

ЕПОД

А я весь вік долю твою

Оплакувать буду бездольну!

О мати нещасна, дарма, дарма

Ти сповила дитину!

Богам - докір мій!

Подружні харити, навіщо ж ви

Невинного з дому прогнали в світ -

На чужину далеку?..

ЕПІСОДІЙ ЧЕТВЕРТИЙ

Входить вісник.

ПРОВІДНИЦЯ ХОРУ

1140] Супутник Гіпполіта, бачу, йде сюди

Поспішно, чимось дуже він схвильований.

ВІСНИК

Володаря Тесея де б найти я міг,

Жінки? Спровадьте, як дорогу знаєте.

А, може, в цьому домі, у покоях він?

ПРОВІДНИЦЯ ХОРУ

Та ось же він виходить, на порозі став.

ВІСНИК

Тесею! Гідне смутку повідомлення

Тобі, усій громаді міста славного -

Афін та всій трезенській стороні несу. [143]

ТЕСЕЙ

А що таке? Чи, може, знов біда яка

1150] Негадана сусіднім двом містам грозить?

ВІСНИК

Нема вже Ппполіта - скажу коротко.

Ще дивиться, та душу видихає вже...

ТЕСЕЙ

А що з ним? Чи дружину звабив ще чиюсь,

І налетів на нього муж розгніваний?

ВІСНИК

Згубили власні коні безталанного

Й твоє прокляття, що морському владарю,

Отцю своєму, проти сина мовив ти.

ТЕСЕЙ

Богове! Посейдоне! Ти без сумніву -

Мій батько, бо прокльони мої виконав!

1160] А як загинув? Як, жезлом караючи,

Вразила Справедливість мого кривдника?

ВІСНИК

На березі піщанім, де прибій шумить,

Я буйні гриви рисакам розчісував

І плакав, посланець-бо сповістив уже,

Що більше не ступати Гіпполітові

По цій землі: вигнанням ти скарав його.

Прибув і сам він скоро й повторив оту

Печальну звістку. Позад його друзі йшли -

Однолітки - юрбою незчисленною.

1170] Нарешті мовив, плач свій перссиливши:

«Дарма ридаю. Слід коритись батькові.

Впрягайте ж коней, слуги, і не гайтеся.

Це місто - не моє вже: в чужину іду».

Усі заметушились; ледве мовив те -

А вже четвірку рисаків запряжених

У повіз підвели ми до господаря.

І тут же махом він на передок стрибнув,

Схопив із бильця віжки звичним порухом.

А далі, знявши руки, до богів звернувсь:

1180] «Якщо я, Зевсе, підлий, - краще згинути!

Та хай відчує батько - чи ще житиму,

Чи вмру, - як тяжко скривдив сина рідного!»

І тут, кольнувши коней гострим пужалном,

Він рушив. Побіч віжок ми гуртом усім

При колісниці бігли за господарем

Дорогою, що в Аргос, в Епідавр веде.

Та ось пустельний перед нами край прославсь. [144]

А далі - побережжя, що спускається

До хвиль саронських, що в затоці хлюпають.

1190] Аж тут щось як не гримне, мовби Зевс метнув

Десь під землею громом, аж луна пішла.

На звук той стали коні стригти вухами,

Та й ми жахнулись: відкіля б узятись міг

Той грім, коли погода?.. Оком скинувши

На побережжя, велетенську вздріли ми,

До неба, хвилю, що скіронський берег весь

Плечима заступила, й не його лишень:

Закритий Істм був і стрімчак Асклепія.

Здуваючись, розпліскуючись піною,

1200] Снагу глибинну моря видихаючи,

До берега, де коні, хвиля ринула.

Ударила - й з кипіння білопінного

Страшна потвора - бик понурий випірнув.

Ревнув - і задвигтіла вся земля довкіл,

Одлунюючи грізно. Для очей людських

Нестерпним видавалось те видовище.

Та й коні ошаліли, жахом пройняті.

Візниця - тут уміння, як і досвіду,

Йому не позичати - в руки віжки взяв,

1210] Назад подавшись, як весляр, що веслами

Б'є воду, і всім тілом мов повис на них.

Але, вуздечку гризучи гартовану,

Рвонули коні - й ні руки керманича,

Ні віжок, ні розгонистого повоза

Для них мов не було вже. Лиш поверне він,

Напнувши віжку, на пісок, де скель нема,

Як бик той виринає перед повозом

Мов з-під землі - й на дибки четверня стає.

А мчить на скелі повіз - мовчки слідує

1220] І бик позаду нього; врешті колесо

В шаленому розгоні, розгарячене,

Ударилось об камінь - тільки хряснуло.

І шкереберть пішло все: розліталися

В усі боки і шпиці, й вісь поламана...

Заплутавшись у віжках, син нещасний твій,

Смертельними вузлами весь затягнений,

Поволочився - головою, тілом всім

Б'ючись об скелі, із страшними зойками:

«Гей, коні, в моїх стайнях одгодовані!

1230] Не рвіть мене на кусні! Все це батькові

Прокльони!.. Поможіть хто неповинному!..»

Допомогли б ми радо, й не один із нас,

Але були далеко. Чудом виплутавсь,

Нещасний, з віжок. Так і залишився там

Лежати й досі - ледве-ледве дихає.

А коні й та потвора - бик розлючений

Пропали, мов крізь землю провалилися. [145]

В твоєму домі я лиш раб, володарю,

Але ніколи в світі не повірю в те,

1240] Що син твій - непорядний. Хай би всі жінки,

Які лиш є на світі, перевішались,

Листами ж хай би Іду завалили всю, -

В його чесноті все ж не сумніватимусь!

ПРОВІДНИЦЯ ХОРУ

Гай-гай! Отак неждано впав новий удар!

Від долі не втекти нам, не сховатися!..

ТЕСЕЙ

З ненависті до нього, потерпілого,

Ця вість мені приємна. Але з огляду

На небо, та й на нього (син же все-таки)

Ні тішитись не буду, ні тужитиму.

ВІСНИК

1250] Що ж далі?.. Привезти сюди нещасного

Чи там лишити? Як нам догодить тобі?

Подумай. Щодо мене - то не радив би

Жорстоким буть до сина безталанного.

ТЕСЕЙ

Сюди його! Хай в вічі гляну підлому,

Що прикидавсь невинним - небом скараний,

Тепер нехай провину заперечує!

Вісник відходить. Тесей залишається на сцені.

СТАСИМ ЧЕТВЕРТИЙ

ХОР

Богів, що не зносять ярма,

І смертних, Кіпрідо, гнеш,

Поневолюєш.

1260] Побіч тебе ширяє стрімкий,

Барвнокрилий Ерот -

Ген над чорною землею,

Над гомінливим морем;

Серце проймає вогнем, дурманить,

На кого впаде, осяйний:

Чи на звірів, що в горах

Та у водах живуть, на всіляке створіння,

Що годує земля під розжеврілим оком

Сонця, чи то на людей племена, -

1270] Над усім, що життя