Читати книгу - "Лікарня на відлюдді"

— Як ви себе почуваєте? — запитав Савчук.

— Нічого, доктор... — просичав хворий.

Від'єднавши дриль, Петро Петрович встановив на шпицю скобу, затяг болти і приєднав мотузку.

— Ну, повісьте йому для початку кілограмчиків зо три, — промовив він до медсестри.

За кілька хвилин витяг було налагоджено.

— Ну як? — знову запитав Савчук у хворого.

— Дякую, доктор! — пожвавився той. — Я тепер говорити можу нормально і під шию нічого не тисне. Як на світ народився! Правда, якісь мурашки по ногах побігли, коли ви свердлили, але вже перейшло.

Із переможним виглядом Петро Петрович вийшов із палати.

***

У кабінеті головної медсестри Тачанівської райлікарні зависла важка атмосфера. Перевіряючий КРУ сидів за столом, скинувши піджака і розвісивши його на спинку стільчика. Навколо стояв страшний гармидер — на столах купи паперів, кругом розставлені коробки з різним реманентом, усе з ніг на голову. За вікном починало темніти.

— Та-а-ак... — протяг КРУк, настовбурчивши вуса. — То ми виведемо кінці, нарешті, з цими е-е... калоприймачами?

Зіна лише безсило знизала плечима.

— Отже, ви, шановна, нарахували шістсот сорок. А по паперах повинно бути шістсот шістдесят. Заносити до акту, чи ще шукатимете?

— Послухайте... — головна знову взялася переконувати чиновника. — Ви ж бачите — вони наче цигарковий папірчик, могли десь злипнутися... або завалитися...

— Не знаю... ви вже двічі рахували. Будете ще шукати? Як хочете. Пишу в протокол нестачу. Або шукайте.

— Що тут шукати? — нарешті зірвалася Зіна. — їх викинути потрібно разом із бинтами! Вони ж не практичні! Лежать уже рік, а ніхто не бере! Від них парить шкіру, а прокладок у комплекті немає. Та зрозумійте, неможливо їх сплавити «наліво»! Кому вони потрібні?

Мовчки вислухавши цю тираду, КРУк запитав:

— То будуть представлені відповідні документи, чи заносити в акт?

Замість відповіді Зіна зняла трубку.

— Алло! Ада Василівна? Це Зіна. Пробачте, що вдома турбую. Тут дійшли до калоприймачів, двадцять штук бракує... Може, ви самі? Добре, пробачте, — жінка поклала слухавку і звернулася до перевіряючого: — Вона каже, що хірургія брала. Завтра вам представлять акт про списання.

— Гаразд, — знизав плечима КРУк. — Почекаємо до завтра. А зараз... Що у нас по списку? Протизаплідні засоби.

— Не буду я серед ночі розбирати тут із вами протизаплідні! — вибухнула Зіна. — Ще чого! Уся бухгалтерія давно зачинена, ми тут самі на весь корпус, а я буду у протизаплідних засобах копирсатися?

— Як скажете... — незворушність була головною рисою цього щуроподібного чоловічка. — Знайдемо щось інше.

— Послухайте, Сергію Григоровичу, — з удаваним співчуттям запитала головна, — вам що, не набридло? Ви що, спати не хочете? Вже десята! У вас що, робочий день безрозмірний?

— Я у відрядженні, — байдуже відповів той. — Швидше зроблю — швидше додому. Тоді й відпочиватиму. До речі, Ада Василівна обіцяла каву на ніч...

— Зараз зроблю, — промовила Зіна, переходячи у сусіднє приміщення кабінету.

***

Двоє підлітків, спираючись на милиці, застигли під похмурою стіною без вікон. Це була та сама «трупарка». Третій стояв між ними, підтримуючи здоровою рукою іншу, загіпсовану вище ліктя. Стояла тиша, тільки у траві сюрчали коники.

— Ну, де ж вони?

— Засцяли... — посміхнувся Вітюня.

— «Стрілка» відміняється,— майже радісно промовив відіп'ятий позавчора Серьога, який переминався «на трьох».

За моргом почулося шаркання ніг. Вони з'явилися у такому ж складі. Найдовший ішов посередині, нахиляючись уперед та тримаючись рукою за правий бік, де кілька днів тому вирізали апендицит. Хлопці наблизилися упритул, а їхні супротивники припинили підпирати стіну похмурого закладу.

— Ну шо, пацани? — запитав найголовніший із представників хірургії.

— Багато берете на себе, — відповів Вітюня, цвиркнувши крізь зуби, адже вважався «босом» у травматології.

— Це хто багато бере?

Пацієнт хірургії впритул наблизився до «співрозмовника», так що вони майже торкнулися один одного. Поштовх був непомітним. Вітюня відповів набагато сильнішим. У відповідь суперник замахнувся і вдарив. Одночасно Славик, який виглядав до цього найбоязкішим, вимахнув милицею по голові найдовшого. Той схопився за вдарене місце і зігнувся, а хлопчина замахнувся на іншого. Проте третій із хірургії кинувся йому в ноги, точніше, в одну ногу, на якій він стояв, — і «воїн» із криком розтягся на землі. Вітюня качався поруч в обіймах із першим, а Серьога, змахнувши і собі милицею, завалив по голові того, хто притис до землі Славика. Цієї миті він сам отримав удар, від чого втратив рівновагу і змушений був спертися на загіпсовану ногу.

— Ой! Нога! Нога!!!

Цей крик пронизав вечірню тишу, рознісшись далеко за межі Тачанівської лікарні. І лише п'ятеро тіл, які качалися по траві, деручи одне одного, не чули цього несамовитого вереску.

Той, хто стояв біля вікна у морзі, відвернувся. Крик хлопця не привернув його уваги, адже він бачив усе з самого початку. За інших обставин він би втрутився і зупинив це неподобство. А зараз... Схоже, ця людина не бажала бути побаченою.

***

В ординаторській кипів електрочайник. Ілля засипав каву по кружках, потім розлив воду. Увійшли Олег із Голоюхом. Женатий із задоволенням потяг носом:

— Оце я розумію, кава.

— Та яка там кава у нас на периферії... Де нам до вашої, харківської.

— Досить, не прибідняйся...

— Ну що, є перспективи потрапити додому?

— Є, — сказав Олег. — Ми з Тарасом дивилися хворого, непрохідність не підтвердилася. Відправили до терапії. Отож, п'ємо каву і можна розходитися.

— Дійсно, на сьогодні вистачає, — погодився Медвідь. — А ти, Тарасику, чого такий кислий?

— Та... — махнув рукою той. — Я щось не хочу кави, потім не спатиму. Іду додому.

— Ти що, нас кидаєш? Випий кави, як у тій рекламі, — зразу настрій підскочить.

— Іншим разом.

Голоюх повісив халат у шафу, попрощався з обома за руку і вийшов.

— Чого це він? — не зрозумів Олег. — Може, образився за щось?

— Та ні, — Медвідь посунув каву, — просто немає настрою у людини. Я так розумію, вдома проблеми у нього, так би мовити, особистого характеру. Давай, п'ємо — і по домах. Я помітив, якщо товктися у відділенні без діла, — обов'язково щось привезуть.

— Правда? — здивувався Олег, відпивши з кружки. — Цікаво...