Читати книгу - "Твори в 4-х томах. Том 4"

Антоніо залишив для останнього бою найкрупнішого з своїх биків і був такий самий безжальний до Луїса Мігеля, як завжди. Він показав усі класичні прийоми, і всі прийоми, уже показані Мігелем, повернувши їм красу, що скоряла глядачів і що померла в Лінаресі разом з Манолето. Він знав, що вони не такі небезпечні, як прийоми старої школи, але він показав усе краще, що школа Манолето колись могла дати.

— То як же я повинен убивати? — запитав Хотч.

— Не дивіться на ріг. Цільтеся в те місце, куди повинна ввійти шпага. Опустіть ліву руку якнайнижче і, завдаючи удару, перекиньте її направо.

— А потім що?

— Потім ви злетите в повітря і ми всі побіжимо, щоб підхопити вас, коли ви падатимете.

— Зараз Антоніо уб'є його.

Антоніо, стоячи перед биком, повільно згорнув мулету, націлився на найвищу точку між лопатками бика, розтулив губи, зробив глибокий вдих, перегнувся через ріг і вгородив шпагу влучно й сильно. Коли долоня його торкнулася чорного карка, бик був мертвий, і не встиг Антоніо випростатися і звести правицю, як бик поточився, ноги його підігнулися, і він важко звалився на пісок.

— Ну от, — сказав я Хотчу, — черга до вас так і не дійшла. Мігель порожнім поглядом дивився на арену. Публіка, як завжди, шаленіла, всі глядачі, у яких знайшлися носовички, махали ними, поки бику не відрізали обидва вуха, потім хвіст і, нарешті, копито. Колись відрізали лише одне вухо, і це означало, що президент дарує убитого бика матадорові, щоб той продав його на м'ясо, а решта трофеїв, власне, зайва і є лише мірилом схвалення публіки. Але цей звичай тепер міцно вкорінився поряд з багатьма іншими, що тільки шкодять кориді. Антоніо поманив до себе Хотча.

— Виходьте і зробіть коло разом з іншими, — сказав я. Хотч перестрибнув через бар'єр і обійшов арену з Хоні, Феррером та Хуаном, із скромною грацією виступаючи позаду Антоніо. Власне кажучи, це було проти правил, але Антоніо сам покликав його. Щоб не втратити своєї гідності sobre-saliente, він не кидав назад у публіку капелюхів і не підбирав сигар. Мало хто, дивлячись на нього, засумнівався б, що в разі потреби він, Ель Пекас, з успіхом заступить матадора. Досить було подивитися на його чесне, відкрите обличчя і на його поставу. У всьому цирку тільки Луїс Мігель помітив, що в Хотча немає кіски. Якби він вийшов проти бика, відсутність кіски помітили б хіба що з самого початку бою. І то подумали б, що він позбувся її, коли вперше був піднятий на роги.

Ми з Біллом Девісом зайшли до тісного готельного номера, Антоніо і Хотч переодягалися. Антоніо був весь у крові. Мігелільо стягував з нього вузькі штани, довга льняна сорочка, наскрізь просякнута кров'ю, прилипла до живота і клубів. Він і Хотч по черзі брали воду з глека на умивальнику і під душем, звідки вона ледь-ледь крапала.

— Придивилися, як треба убивати бика, Пекасе? — запитав Антоніо.

— Пусте, Пекасе, — відповів Хотч. — Можу показати вам хоч зараз.

— Ви просто чудові, Пекасе, — сказав Антоніо Хотчу.

— Ви самі чудові, Пекасе, — сказав Хотч. — Звідки на вас стільки крові?

— Вам подобається корида? — запитав Антоніо Хотча. — Вам подобається бути матадором Антоніо?

— Це моє покликання, — відповів Хотч. — У мене немає іншого вибору. Все, що я хочу, — це бути великим матадором.

— Як подивитись на вас, то ви уже — великий матадор. Дуже дістається сорочкам, Тату, — сказав Антоніо, повернувшись до мене.

Мігелільо замочував сорочку холодною водою в умивальному тазу, перш ніж сунути її в корзину з ношеною білизною. Я віддав йому пару спортивних черевиків, які ми привезли з Байонни. Антоніо принесли пляшку пива і маленький сандвіч з шинкою.

— Запитай його, як це сталося, що він зайнявся коридою, і чи захоплює його це діло, — сказав мені Антоніо.

— Це вийшло якось само по собі, — відповів Хотч. — Так, мене це захоплює.

— Які вам ще матадори подобаються?

— Всі, — відповів Хотч. — Вони всі мені подобаються.

— Пошліть по фотографа, — сказав Антоніо. — Не можна пропустити такий випадок.

Він намірявся пообідати в Мадріді, а звідти ввечері виїхати до Більбао, де йому треба було виступати наступного дня.

Ми домовилися зустрітися в Більбао, в готелі «Карлтон». Нам треба було дещо доробити в новій машині і виконати всі формальності в автомобільному клубі. Антоніо заявив, що нітрохи не втомився. Він почуває себе чудово, залюбки поспить у машині і смакує наперед завтрашній день. Бики мають бути крупні, роги не будуть ні підпиляні, ні обстругані — з усього видно, що він нітрохи не сумнівається в успіхові. Цілий рік він був у блискучій формі і тепер, досягнувши вершин, був сповнений непохитної віри в свої сили і в своє безсмертя. Йому хотілося саме зараз виступати в Більбао, де найвимогливіша в цілій Іспанії публіка, де найкрупніші бики і де глядачі такі суворі й прискіпливі, що їхній присуд про поєдинок між двома матадорами виключає якісь розмови про трюки чи махінації з рогами. Якщо виступить і Луїс Мігель — чудово. Але це небезпечна витівка. Якби антрепренером Луїса Мігеля був, як колись, його батько — людина розумна, розважлива, свідома того, на чиєму боці перевага, — а не наймиліші брати Мігеля, які діставали десять відсотків і від нього, і від Антоніо з кожної кориди, де вони виступали разом, він ніколи не поїхав би до Більбао назустріч катастрофі.

Два дні в Більбао зранку йшов дощ, але до початку кориди випогодилося. Арена так добре вбирає вологу; ті, що її споруджували, враховували особливості місцевого клімату і знали, який пісок брати. Навіть цього разу під ногами було вогко, але не ковзко, хоча ще в полудень здавалося, що кориду доведеться скасувати через дощ. Потім визирнуло сонце, але по небу весь час сунули хмари, і парило так, що важко було дихати.

Луїс Мігель після лікування Тамамеса одужав, але вигляд у нього був тоскний і стурбований. Рівно рік тому після жорстоких страждань помер від раку його батько, і Луїс Мігель думав про це і ще про багато що інше. Він тримався з вишуканою ввічливістю, як завжди, але невдачі приборкали його. Він знав, що був на волосинку від смерті під час останнього свого виступу разом з Антоніо. Він знав, що цим палхаським бикам далеко до колишніх палхаських биків, які були кращі за міурські, і знав, що Більбао — не Лінарес. Але надто багато чого