Читати книгу - "Ловець орлів"

— Послухайте, жінки! — різко мовив Насітіма. — Не встрявайте не в своє діло. Через три дні наші касики і шаман винесуть ухвалу. Якщо Вампін піде воювати з навахами, я також піду з ним. Невдовзі ми дізнаємося, воюватимемо ми чи залишимось тут.

— А якщо ви підете на війну, то і я піду з вами! — пролунав голос Кутови.

Він прийшов по Чороману. Не говорячи й слова, вона схопилась і вибігла з кімнати.

Рано-вранці вона знову завітала до нас і сказала:

— Вампіне, сьогодні я почну будувати наш дім. Я впевнена, що касики не дозволять вам залишити долину Поквоге.

— Ми повернемся в Поквоге, і тут, у цьому пуебло, я працюватиму до кінця свого життя, — мовив я. — А ти починай будувати наш дім, щоб до мого повернення він був готовий.

Рятуючись від докорів та скарг Келемани і Чорома-ни, ми з Насітімою побрали рушниці й пішли в поле. Ввечері, коли ми повернулися в пуебло, я побачив, що моя Чоромана почала надбудовувати другий поверх над будинком своєї матері.

Настав вирішальний день. Увечері ми з Насітімою пішли в північну ківу, де вже зібралися члени Патуабу. Не було тільки головного шамана, але невдовзі і він з’явився. Шаман сказав, що хоч у своїх видіннях не бачив мертвих ворогів, але бачив призвістки того, що боги схвалюють таку війну. Тоді Касик Літа оголосив нам, що вони схвалили моє рішення, і тева воюватимуть з навахами. Потім він запитав мене, чи обдумав я план походу. Я відповів, що хочу виступити чимшвидше. Я поведу воїнів, які зголосяться йти зі мною, і не тільки з Поквоге, а й з інших пуебло. Всі члени таємної ради погодилися зі мною, а двоє блазнів виявили бажання піти в сусідні пуебло і сповістити про похід проти навахів. Із Поквоге ми вирішили виступити через п’ять днів.

Через три дні повернулися блазні й принесли радісну звістку: багато воїнів з інших пуебло захотіли приєднатися до нашого військового загону. П’ятого дня надвечір усі зібралися, а шостого, як смеркало, ми вийшли з Поквоге. Було нас триста дванадцять чоловік.

Ми рухалися тільки вночі, й над ранок третього дня перейшли гірський хребет і побачили країну навахів. З воїнів лише я знав цю пустельну країну, а мої супутники здивовано похитували головами, не розуміючи, як люди живуть на цих неродючих рівнинах.

Щоб не привернути уваги навахів, я відвів загін у довгий каньйон, який простягнувся на північний захід, до річки Сан-Ларго. Тут ми мусили перебути до вечора.

Я добре знав це місце. У цьому каньйоні мій батько часто розбивав табір. Воїни порозв’язували торби з провізією і взялися їсти, але мені не хотілося. Мене раптом охопила велика туга. Я відійшов убік і трохи походив по каньйону. Згадував батька, матір, ровесників, з якими тут грався. Біля підніжжя скелі я натрапив на маленьку халабуду: її колись ми з братом збудували з гілок. Я не міг стримати сліз.

Коли я повернувся до своїх супутників, вони змусили мене з’їсти сушеного м’яса і кукурудзяних коржиків. Насітіма тим часом виставив вартових і розіслав розвідників. Я ліг і заснув, і мені наснилась мати: вона сумно дивилася на мене, за щось мені докоряючи, але я не чув слів. Я прокинувся з тяжким серцем. І я тільки й думав, що про моє видіння, намагаючись розгадати його. Ми рушили в дорогу, йшли ніч. А на світанку знову заховалися в каньйоні, і тоді я нарешті знайшов відповідь: моя мати не хотіла, щоб я воював із навахами, моїм рідним народом! Але що мені було робити? Якби я відмовився вести далі загін, сказали б, що я боягуз. І раптом я пригадав слова, які часто говорила батькові моя покійна мати: «Дай спокій мирним землеробам тева. Воюй краще з іспанцями, які незабаром заволодіють нашою землею». Ось що вона говорила мені уві сні! Мати хотіла, щоб я добився миру між навахами і тева!

Саме тоді повернулися розвідники й повідомили, що на рівнину із сусіднього каньйону вигнали на пашу стадо овець і табун коней. Либонь, неподалік табір навахів. Вдалині клубочився дим від вогнищ — ворогів, певне, багато… Воїни оточили мене, очікуючи моєї ради. Я сказав: «До вечора усім поки що лишатися на місці». Потім я відвів убік Насітіму, Кутову й нашого шамана і розповів їм про свій сон та як я його зрозумів. Старий шаман зразу сказав, що погоджується зі мною, бо йому не привидівся бій, але боги явно благословили наш похід. А Насітіма відповів:

— Сину, якщо пощастить укласти мир з навахами, то не марно загинув Самотній Шпиль!

— І ті, хто впав із ним у бою! — підхопив Кутова.

— Дозвольте мені піти в табір навахів і поговорити з ними про мир! — сказав я. — Якщо я не повернуся, ви легко зітрете їхній табір з лиця землі. Навахів там не більш сотні чоловіків.

Усі троє погодилися зі мною. Довідавшись про мій задум, зраділи й воїни.

Стемніло, коли я підійшов до табору навахів, де було двадцять хоганів. Я загукав, що я навах і повертаюся до мого рідного народу. З хоганів повибігали люди, попереду йшов мій дядько Білий Яструб. Коли я назвав себе, він обійняв мене і повів до свого хогана. Нас супроводжувало ще кілька ватажків. Розмова тривала до пізньої ночі. Я розповідав їм про своє життя, про те, як прийняли тева мене й мого брата. Не забув сказати й про те, що мого брата вбив навах, але жодним словом не прохопився про свою участь в останньому бою з навахами і радий був, що в тому бою не було нікого з дядькових людей. Потім я запропонував навахам укласти мир із тева. Дядькові сподобалась моя ідея, але інші невдоволено забурчали, а один із них промовив:

— Навіщо нам укладати мир із тева? Ці люди, як ті мурахи, копошаться в своїх пуебло, а нам завиграшки їх убивати, забирати коней.

Я не стримався і сердито відповів:

— Лихо вам буде, якщо ви не укладете миру з тева! Знайте ж, що тева вирішили послати великі загони у вашу країну! Рано чи пізно вони переб’ють вас, а ви їм нічого не заподієте, бо вони живуть у пуебло, оточених мурами. Зараз у каньйоні триста воїнів тева чекають мого повернення. Якщо я не вернуся, усіх вас переб’ють. Я, військовий вождь, привів їх сюди, щоб помститися за смерть мого брата і багатьох тева, які