Читати книгу - "Печера"

На Тританове лице падав блакитний відблиск увімкненого екрана. Паула бачила задоволені зелені очі й рівні, відкриті в усмішці білі зуби; пульсацію ж червоного графіка Паула бачити не могла. А він пульсував, танцював, точно повторюючи рухи свого чорного, мов гадюка, графіка-побратима.

* * *

Увечері театр удостоївся відвідин важливої персони — Другого державного радника, світського лева й покровителя мистецтв, для якого щовечора бронювали в театрі особливу ложу. Зазвичай на ці місця — незайняті — уже в другій дії пробиралися чиїсь друзі й родичі, а то й просто спритні студенти з гальорки; та сьогодні ложа не зяяла порожнечею. Кович, якому заздалегідь доповіли про важливий візит, мав змогу розгледіти в оксамитній темряві ложі блискучий жовтуватий череп — Другий був нестарий, одначе лисий як коліно, хоч анітрохи цим не журився.

Раман не став вітати гостя особисто. Сьогодні йшли «Затонулі», вистава сильна, проте важка й нерівна — попереднього разу, три тижні тому, Ковичу довелося дати головним її учасникам серйозної прочуханки. Сьогодні він сподівався побачити виправлення помилок, і тому актори нервувалися; навіть якщо вся Державна Рада в повному складі з’явиться й розсядеться на весь партер — навіть це не налякає їх більше, ніж темна фігура головрежа, що засів у своїй ложі, мов звір у засідці…

Неприємна думка змусила його поморщитися. Звір у засідці: сааг. Цікаво, а Другий у Печері — хто? Чи мають державні люди якісь переваги? Навряд — усього вісім років тому сам старий Адміністратор помер уночі, в ліжку, «сон його був глибокий, і смерть прийшла природно»…

Цікаво, подумав Раман, спираючись ліктями на бортик своєї ложі. Цікаво, а та людина, той хтось, що встав з ліжка того ранку, коли помер Адміністратор, — чи замислився він, печерний хижак, про те, що саме його зуби обірвали адміністраторське життя?!

Раман сплів пальці. Кінець життя, старий сааг, старий, не чорний уже — сивий… Хижак, що перетворився на жертву. Вічне чергування ролей — природа справедлива…

Повільно згасло світло в залі. Потихеньку наростала музика. «Затонулі» почались, і з першої ж репліки Раман зрозумів, що все йде казна-як.

На сцені мимрили. На сцені ніяк не могли намацати зчіпку і тому заганяли й заганяли темп; Дана Берус, героїня середнього віку, яку Раман торік витяг з маленького зубожілого театрика, затягувала виставу в русло провінційної мелодрами. Клора Кобець, її партнерка, занадто старанно виконувала останні Раманові інструкції — і тому нагадувала стоногу, яка заплуталась у власних черевичках. Актори масовки ходили дерев’яні, наче манекени; Кович скреготнув зубами, витяг з кишені згорнутий у трубочку блокнот і навпомацки, в темряві, почав записувати зауваження.

Під кінець першої дії Дана Берус перевершила саму себе — у пориві самодіяльної пристрасті вона з розгону врізалась у декорацію. У залі хтось зааплодував — щиро переконаний, що «голосніше» і «темпераментніше» означає «краще»; Кович підвівся і, не чекаючи світла в залі, пішов за лаштунки.

Дана Берус розташувалась у найбільшій гримерці — «гуртожитку» на шістьох; щоправда, сьогодні тут перебувало тільки двоє: сама Дана та молоденьке дівчисько, взяте в масовку з іспитовим терміном. Раман увійшов без стуку. Дівчина, гола по пояс, сахнулась і сховалася за ширму. Ще б заверещала, неприязно подумав Раман.

Він думав, що Дана Берус буде в захваті від своєї гри; власне, за один цей захват він, не вагаючись, вигнав би її назад у її нікчемний театрик. Виявляється, він занадто погано про неї думав — Дана Берус була налякана.

— Не йде, — сказала вона винувато, й куточок її ока легенько сіпнувся. — Сьогодні… погана атмосфера, такий важкий глядач…

Перед собою — ніби захищаючись — вона тримала зошит зі своєю роллю. Роздруківку, густо поцятковану дрібним нерозбірливим почерком, — завдання і дії, його, Раманові, зауваження…

Він простяг руку — вона відсахнулася. Він узяв роль, висмикнув з її пальців, кинув на стіл, у купу косметики, вазелінових баночок, напудрених ваток і паперових серветок:

— Забудьте, будь ласка, все, що я вам казав. Не повторюйте, будь ласка, цієї дурниці про погану атмосферу… Я прошу зробити одну річ, просту, це зробить і студент першого курсу, це й вона, — він кивнув на злякане напівголе дівчисько, — зробить… Тільки одне завдання: змусьте вашу партнерку заплакати. Хоч що кажіть, хоч що робіть — вона повинна заплакати, я хочу, щоб Клора на сцені плакала… Не мильними слізьми!! — він раптом підвищив голос, гаркнув так, що задзвеніли шибки. — Не треба пристрасті, просто уявіть собі… — він зробив паузу, ніби міркуючи. — Уявіть, що ви в Печері, що ви хижак. Клора — жертва. Вам хіба не знайомий стан, коли з жертвою хочеться погратися?!

Він дивився в красиве, немов виточене обличчя Дани Берус і бачив, як його заливає краска, як розширюються зіниці. Влучив, подумав він задоволено. Вона схруль, найімовірніше. З дрібних, жовтеньких. З тих, що люблять збиватися в зграї…

Він посміхнувся, задоволений справленим враженням. Подружньому кивнув переляканому дівчиську — вийшов, зіштовхнувся у коридорі з героєм, партнером Клори Кобець, цікавим і сильним актором, який дуже пітнів на сцені. От і зараз — грим потік, хлопець схожий чи на прокаженого, чи на свічку в патьоках…

У гримерці Клори Кобець сміялися. Тут було людно — всі четверо господарів кімнатки грали в сьогоднішній виставі, пахло дезодорантом, праскою, нафталіном і пудрою; і в усіх був гарний настрій.

Клора Кобець повернулася від дзеркала. Усміхнулася — на шоках з’явилися чарівні ямочки:

— Ну як, йому подобається?

Раман не зрозумів питання, і тоді Клора, червоніючи, уточнила:

— Другому радникові подобається? Йому «Білки» страх як сподобались, а «Затонулих» він іще не бачив…

— Тепер мені ясно, про що ви думаєте, — крижаним тоном кинув Кович. — Де гуляють ваші думки, поки ви валяєте на сцені цю відверту купу лайна.

Клора затнулась. У кімнаті стало тихо; Раман дивився, як крізь пудру на Клориному лиці проступає рум’янець.

— Я… пане Кович, я все роблю, як ви веліли. Ось, — вона полізла в шухляду по якийсь жований блокнотик. — Ось, ви веліли в сцені першого освідчення підтягти темп — я підтягла… А в масовій сцені гуляння… ви не повинні так говорити, — у її голосі забриніли сльози. — Я намагалась…

— Намагайтеся й далі, — сказав Раман байдуже. — Просто знайте, що схожі при цьому на пластмасове брязкальце. Партнера не бачимо, реплік не чуємо, ритму не відчуваємо. Зате дуже з себе задоволені. Браво, Кобець. Продовжуйте в цьому ж дусі.

Він пройшов повз мовчазних жінок, обернувся з дверей:

— Подивився б я на вас, Кобець, як ви в подібній ситуації поводитесь у Печері… Дуже