Читати книгу - "З мапи книг і людей [Збірка есеїстики]"

Найпола — книжку подорожніх нарисів із мусульманських країн. Я взяла її з собою, зваблена авторовим зізнанням у передмові — що замолоду він не знав, як писати про подорожі, виходила «автобіографія в пейзажі». Тільки з роками розумієш, що подорожі — то насамперед люди. Люди і їхні історії.

«Ich bin ein Berliner»[70]. Чому мене так гіпнотизують ці слова солідарности, сказані Дж. Ф. Кеннеді 1963 року під щойно тоді спорудженим упоперек міста Муром, і я не можу їх позбутися?..

***

«Мої» берлінці — ті, що викликають у мене дивну суміш родинних почуттів, сестринських і материнських водночас, — дивляться на мене з неякісних, чорно-біло-плямистих фотографій на розі меморіального «паркану загиблих на Мурі» біля Бранденбурзьких воріт. Більшість із них мої ровесники — 1960-х років народження. Ми жили з ними «в одному секторі», завбільшки з п'яту частину земної тверді, тільки вони на кількасот кілометрів ближче до його кордону. Вони той кордон  б а ч и л и  — навіч, фізично, в усій його брутальній переконливості. Для мене всякий «закордон», світ поза «радянським сектором» був міфом, продуктом уяви. Для них він був видимою реальністю, як для птаха, що б'ється об шибку. В юності, коли ми були ровесниками, я їм заздрила — навіть тоді, коли Радіо «Свобода» зачитувало їхні некрологи: вони діяли, вони жили, кожна така смерть була вчинком. У моїх тодішніх віршах «кожному муру» снилась «якась голова, спроможна його пробити».

Тепер ми більше не ровесники, тепер я вже старша за них — на ціле покоління. І від цих архаїчних зачісок і комірців, цих розмитих усмішок і поз із випускного альбома в горлі клубком скипає нестерпна, давуча ніжність: ви ж мої діточки золотії…

Сьогоднішня берлінська молодь мого зору вже не привертає — така сама, як і в Києві. Чи в Мадриді, чи в Стокгольмі, чи в тому-таки Нью-Йорку, — тільки й різниці, що говорять по-німецькому. Зате оберемкувату, як ведмедик панда, тьотю мого віку — з пірсинґом на підборідді й зухвало навощеним сторчма йоржиком на голові — я в трамваї крадьки пасу оком цілу дорогу: от у неї з певністю була інша юність, ніж у мене, вона — явно «з іншого сектору».

***

Добровільно взяте на себе завдання — пройти Мур уздовж East Side Gallery з кінця в кінець, усі 1200 метрів, — я безнадійно провалюю десь насередині: годі, здаюсь!.. Більше не можу. Я ніколи не страждала на клаустрофобію, але якось була майже місяць провалялася в лікарні, поранивши рогівку, з пов'язкою на оці. Добре пам'ятаю це відчуття — ніби тобі зітнули, як вимкнули, половину черепа, і рухатись ти можеш тільки боком, розвертаючись усім тілом, як вантажівка, і тому найкраще — це взагалі не рухатись, а просто лягти й не вставати. Тут те саме: що довше йдеш попід муром, який закриває тобі овид з одного боку недосяжно вище твого зросту (ти знаєш, що зразу за муром є річка, над нею сідає сонце, але ти того не бачиш), і кінця йому не видно, він вигинається дугою й губиться в перспективі, — то більш асиметричним, «скошеним» сприймається світ. Через півкілометра вже здається, наче цей мур насунуто тобі на голову, як бетонну шапку набакир через око, і ти сама несвідомо починаєш перехняблюватись, хилитись на протилежний бік, щоб зберегти рівновагу, — ніби мусиш утримати мур на собі. К чорту, все, повертаю назад.

Ампутація однієї півкулі — от що це мусило бути, мелькає здогад. І то з обох сторін. Два Берліни, і кожен — зі стятою половиною черепа. Ранене місто — а таким і було моє перше враження, коли здивовано спостерігала, як тягнуться за вікном величезні, немислимі в зоні будь-якого європейського міста пустирі — наче струпи на місці вирваних із тіла куснів живого м'яса. Або сліди від опіків. Місто-реконвалесцент: трубки, катетери, апаратура-арматура, гіпс-риштовання, зелені марлеві сітки поверх фасадів… Ні, краще віршем — ось так:

Здрастуй, місто

     з вибитими зубами,

          з кам'яними шрамами,

               з кінцівками в арматурі риштовань,

із вирваними куснями м'яса, затягненими травою!..

Чайки кричать над Шпрее, як душі

                    застрелених на Мурі

(або як жінки, ґвалтовані повзводно

на вулицях сорок п'ятого),

— здрастуй, Берлін!

Скільки прокльонів рухнуло на твою голову —

на кайзерську каску,

     на пруське тім'я Рейхстагу!..

(Вибулькла шклиста банька на місці пробою —

як немовляче «джерельце», де був залізний шишак.)

Держачись обіруч за розсаджений череп

                    пустими рукавами,

хилитаючись, як під градом каміння,

     від «червоних бригад» до «штазі»,

загнаний, як у вушко голки, в діру межичасся, —

крізь які тунелі, які катакомби

ти волік свою душу, Берлін?..

Берлін, Берлін —ніжні краплі вологи спливають по щоках мурів

неіснуючих кам'яниць на Бернауерштрассе,

сизий дубовий листок прилипає до черевика,

як губи мерця із останнім невийнятим словом:

Ich bin ein Berliner…

Тут бракує закінчення. Зрештою, хворому вже краще, хворий одужує, тиск і температура в нормі, прогноз оптимістичний. Єдине питання, що залишається нерозв'язаним, — це наслідки анестезії.

***

Є такий наркотик — медізолам. Запатентований, за іронією, якраз у рік розпаду СРСР. Його призначення — блокувати травматичну пам'ять, стирати з мозку інформацію про больовий сигнал. Хай би яка тяжка була операція, ти не пам'ятатимеш, як тобі боліло. Анестезіолог, який мені про це розповідав, променився при тому непідробною цеховою гордістю, наче сам той медізолам і винайшов. Коли я сказала, що я особисто воліла б таки пам'ятати про всякий пережитий мною біль, і не з мазохізму, а тому, що це частина мене, мого досвіду, з якого й ліпиться моя особа, і якби в мене його одним заштриком відняли, почувалась би окраденою й приниженою куди більше, ніж самим фактом болю, мій співрозмовець щиросердо розреготався: він вирішив, що це такий жарт. Ми з ним належали до різних «цехів». Із прямо протилежними завданнями.

Забувати — одна з функцій життя. Рани затягуються рожевою шкіркою, руїни заростають травою, біля меморіалів торгують гамбургерами. Я люблю життя в усіх його проявах, на смак, на запах і дотик, люблю наші вкраїнські поминки, що відбуваються весною, після Великодня, коли на могилках під теплим сонечком їдять, і п'ють, і ллють у землю вино для небіжчика, — як древні погани, я готова щомиті святкувати незнищенність життя, мене ніколи не перестане захоплювати його невичерпна здатність до реґенерації: вже, було, стерті з історії народи, впалі в анабіоз міста, конаючі затруєні водойми, іно прибери смертоносний чинник, — уже, гляди, стрепенулись і з новою силою пруть у ріст, як трава після грози… Я