Читати книгу - "Вічник"

В загратованому вікні з'явився сумний лик Ксенофонта, його набридливого учня і вірного послідовника.

– Великий учителю, я прийшов із доброю звісткою: тобі готують втечу.

Сократ промимрив, не піднімаючи повік:

– Ксенофонте, куди я зможу втекти від самого себе?

Позаду почувся голос Федона, иншого учня:

– Сократе, я й досі не можу повірити, що афіняни прирекли тебе на смерть.

– Вони прирекли мене, а їх прирекла природа.

– Але чому ти сидиш, як причучверений?! Ми поможемо тобі втекти. Збирайся.

– Не розмахуй руками, Федоне. Це ознака божевілля.

– Сократе, схаменися, ти ж помираєш безневинно, – верещав Федон.

– А ти б хотів, щоб заслужено?

Аполодор з Антисфеном принесли кошик зі смаженими гусятами, устрицями, фруктами та вином. Сократ відщипнув з окрайця хліба, а инше відсунув пацюкові.

– Сократе, невже ти навіть зараз не торкнешся доброї їжі?

– Найкраще смакує тоді, коли не думаєш про закуску. Чим менше людині потрібно, тим ближче вона до богів.

– Візьми, вчителю, хоча б сей ошатний плащ. Він гідний того, щоб у ньому вмерти, – запропонував Аполодор.

– Невже мій власний плащ годився для того, щоб у ньому жити, і не годиться, щоб у ньому померти ?

Прибіг захеканий Есхін.

– Завтра, Сократе, збираються філософи. Вони жадають послухати твою останню промову.

– Нащо? Вони мають відповіді на всі запитання, а я не маю остаточної відповіді на жодне.

– Тоді скажи щось мудре наостанок нам, – попросив Аполодор, витягуючи з-за пояса зшиток.

– Дивно, ти в мене вчишся, як треба говорити, а сам навчаєш мене, коли треба говорити. І взагалі, коли ще я просив вас спалити зошити, куди ви таємно записували мої вислови? Я не хочу, щоб мої кістки перемивали ще й після смерти.

– Сократе, ми збережемо пам'ять про тебе.

– Ви не надто засмічуйте її, свою пам'ять. Багато знання – багато гіркоти.

– Будь спокійний, Сократе, ми потурбуємося про твою родину.

– Потурбуйтеся кожен про себе. Це буде найкращою службою мені.

– Вчителю, невже ти не маєш ніякого прохання перед кончиною?

– Маю, – Сократ випрямив сутулі плечі, наче стріпнув з них утому. – Маю. Піднесіть у жертву богу Асклепію когута в подяку за моє одужання.

На ніч кульгавий тюремник приготував для нього найбільше горня цикути. А собі налив принесеного учнями вина. І запитав в'язня:

– Чи правда, мудрий чоловіче, що істина у вині?

– Не знаю, – відповів Сократ, піднімаючи свою чашу. – Я тільки знаю, що нічого не знаю. Моя істина в цьому.

Тіло ще не встигло охолонути, як заможні афіняни вже торгувалися з тюремником за вичовгані сандалі і дірявий хітон мудреця.

Роздуми про грецького любомудра підбадьорювали мене. Та знову запала ніч, темінна, липка, напарена близькими старицями ріки. Лише комарі і подзвін моїх кайданів будив мертвотну тишу. Нараз я й не вчув, що поряд дзенькнуло инше залізо. Місяць, як медова диня, стояв у прорізі вікна. Я побачив залізного павука, що вчепився в штаби вікна, і від нього, як павутина, тягся на вулицю шнур. Тихо заіржав кінь.

«Цурік, Пішто! Ді, здихляку! Ану ді!» – глотив на вулиці сердитий голос. Решітка знадвору видулася і вирвалася з клинців. У пройму влізла чорна голова:

«Вставай, каранику! Доста гнити».

Я став на підвіконня і скочив у порошану траву, що ще не встигла спити роси. Збоку, без шапки, непорушно сидів оглушений вартівник-жандарм. Мене штовхнули у воза, і колеса заскрипіли ріновищем.

Люди в возі їхали мовчки, як неживі тіні. На другому селі двоє зіскочили на землю і розтанули в сутіні. Нас лишилося троє. Дорога забирала все вгору. Волога свіжість із лісових верхів обтяжувала одежу, глицями шпінкала відкрите тіло. На якомусь дворі ми лишили коня і рушили пішки мокрою отавою. Скоро затріщав потік. Хлопи поклали гвери, напилися з рук. Старший підсвітив сіркачем мою твар. Його жовтуваті зуби під закрученими вусами. Владно притяг мої руки до пня і двома замахами топірця розсік ланцок.

«Чи знаєш, хто я?» – запитав позіхаючи.

«Шугай», – несміло виповів я.

Він хіхікнув:

«Чув про мене?»

«Хто не чув».

«Добре кажеш. Боїшся мене?»

«Не знаю. Нащо я тобі?»

«І я ще сього не знаю», – знову хіхікнув. Силувано, не по-доброму.

Далі ми йшли без слова. За годину стали, під ногами хруснуло паліччя. Збоку бовванів стрішок з настеленим сіном. Шугай витягнув пляшку з кукурудзяною гичкою, смачно глитнув.

«А тепер – спати, братове», – зморено видихнув і заліз під овечу кожушину.

Пробудився я голодний, як крадений кінь. Тріщала суха ламань у ватрі і десь на Менчилі трубів олень. А може, то голосила вівчарська трембіта. В казані над вогнем моркотіло вариво.

«Дим тягне долом, – сказав Шугай, – буде дощ. Юро, принеси мнясо з потоку».

Буцматий дітвак років чотирнадцяти, його брат, відсунув валун і витяг з крижаної води баранячу лабу. Старший Шугай курив тонку піпу зі срібною покришечкою. Я крадькома поглядав на нього, таячи розчарування.

З людських поголосів і страхів жандармських поставав витязь, що міг на плечах винести вола в полонину, бив ворону на льоту, а сам був заворожений від кулі. Коли в нього поціляли, то на очі являлося опудало, а не живий челядник. По сім ножів у нього стирчало з кожного ока – так його малювали ті, хто стрічав. Міг паном убратися і пити з нотаром у ресторації, міг по базару ходити в жіночому сукмані і зі скляним монистом. Мав на чоботах оленячі копита, аби сліди ховати. Половинив багаті скотарські стани, роздаючи маржину худобним людям. Тряс лихварів, розбивав жидівські бовти і корчми, оббирав на дорозі замогливих базарників. Якщо не корилися, міг із братчиками перевернути їх вкупі з возом і кіньми в ріку. Щедро гостив жеброту, вдовиць наділяв харчем і шматтям. Зате як збиткувався з жандармів! Було, що розсипав медову кригу і приводив із хащі ведмедя на їх засідку. Кому старх смертний, а кому сміх.

Поліція просила уряд вирубати всі кущі вздовж дороги з Хуста до Колочави, а в лісах нарізати просіки, щоб не було приволля шугайовим збуйникам. У кожному сільці клали жандармський пост, протягали телеграфний дріт. А й се не помагало. Мукачівські новинки гриміли, що з Праги, Братислави й Брна направляють летючу сотню жандармів, аби пантрували Миколу Шугая (в селі його кликали Никола Сюгай) і