Читати книгу - "ВІД МАЛОРОСІЇ ДО УКРАЇНИ:"

Особливо нищівно пише Володимир Гриньов про мовно-культурну політику незалежної України в окремому, спеціально присвяченому цій проблемі, шостому розділі:

Під приводом українізації відбувається не тільки штучне витіснення російської мови, але й руйнівна профанація української, пов'язана зі спробами настирливого «оновлення» літературних норм і традицій за допомоги [sic!] включення маси вузьковживаних регіональних діалектизмів, витіснення з неї частини словарного [sic!] запасу, спільного з російською мовою тощо.

Головною мовно-культурною проблемою України, на думку п. Гриньова, є зовсім не те, що мільйони україномовних жителів Сходу фактично й досі не мають змоги отримати вищу освіту рідною мовою (і не лише вищу, і не лише освіту – п. Гриньов міг би легко це перевірити в рідному Харкові, спробувавши отримати усну або письмову інформацію по-українськи від будь-якого чиновника, починаючи з паспортистки ЖЕКу). Натомість він відкриває у Харкові іншу проблему: виявляється, капосні націоналісти «змушують російськомовних викладачів переходити на українську мову в спілкуванні (!) з російськомовними ж студентами».

Зрозуміло, що за такого «бачення» будь-які спроби захистити права української мови й україномовної меншини означають у термінах В. Гриньова «дискримінацію російської», а намагання спинити чи бодай загальмувати процес дальшої русифікації України викликає апокаліптичні видіння «національно-мовного протистояння», «розколу суспільства» та «ізоляції Західної України, яка вважається носієм націоналістичної ідеології» (про синонімічність «націоналістичного» й «українського» та, особливо, «україномовного» у цьому дискурсі ми вже говорили).

Теоретичним підґрунтям такого погляду на «нову Україну» є старі й добре знані погляди імперських істориків – плідно розвинуті істориками совєтськими й артикульовані у приснопам'ятних тезах ЦК КПСС до 300-річчя возз'єднання України з Росією. Володимир Гриньов, отже, не винаходять нічого нового, коли пише про «феномен єднання й спільної діяльності двох дуже близьких за мовою, культурою та історичним минулим народів – українського та російського». Ані коли просторікує про «складні, природного (!) перебігу процеси взаємної (!) асиміляції й взаємовпливу», котрі, виявляється, «несли в собі й здобутки, й утрати»:

Якщо врахувати фактичне місце України в економічній системі колишнього Радянського Союзу, роль її представників [?!] у всіх найважливіших сферах державної та громадської діяльності, міру взаємовпливу культур, то не може бути й мови про Україну як про російську колонію та про український народ як про народ колоніальної країни, так само, як і про російський народ як про «завойовника» України.

«Ліберал України» під цим оглядом мало чим відрізняється від «лібералів Росії», як і, зрештою, від тамтешніх консерваторів, котрі на сторінках «Нашего современника» та інших подібних видань досить ретельно обраховують число «інородців» в імперському та, особливо, більшовицькому істеблішменті – на підтвердження щирого інтернаціоналізму обох режимів. Справді, коли «представником» Грузії вважати Йосипа Джугашвілі, «представником» Польщі – Фелікса Дзержинського, а «представником» світового єврейства – Лазаря Кагановича, то можна щиро поспівчувати російському народові, колонізованому інородцями. Полемізувати на такому рівні з українським інтелектуалом, та ще й ліберальним, якось не випадає, але про сумні перспективи українського лібералізму чи, пак, «лібералізму України», варто задуматись.

У сьогоднішній Україні подібна ідеологія доволі поширена серед російськомовної інтелігенції, яка традиційно зберігала імперську мовно-культурну (а іноді й політичну) орієнтацію. Тубільна культура сприймалася цією інтелігенцією часами прихильно, а часами скептично і навіть зневажливо, проте завжди – поверхово, на суто етнографічному рівні. Навіть у страшному сні ця інтелігенція не може собі Уявити, що тубільна культура здатна стати коли-небудь альтернативою культурі імперській і, взагалі, здатна розвиватися самостійно, без комплексу «молодшого брата» й постійного озирання на метрополітальний Центр. Так приблизно Набоков не міг уявити собі Гоголя, «строчащего романы на малороссийском наречии».

Те постійне ототожнення «антиросійськості» з «ізоляціонізмом», до якого вдається В. Гриньов, є вельми промовистою, з психоаналітичного погляду, обмовкою. Для інтелігента, вихованого і психологічно зорієнтованого передусім (або й виключно) на імперську культуру, всякий розрив із колишнім Центром є культурною катастрофою, торжеством варварства й трайбалістського автаркізму. Перебуваючи у полоні іншого, імперського, автаркізму, такий інтелігент навіть не задумується над тим, що російська культура є лише однією з багатьох світових культур, зрештою, не найбільшою і не найвизначнішою. І що для тубільних інтелігентів вона зовсім не має такого сакрального, абсолютного значення, навпаки – вихід з її гіпнотичних обіймів дає аборигенам шанс подолати свою колоніальну ізольованість, штучну замкнутість на імперському Центрі, відкрити поліцентричність (а не москвоцентричність) світової культури – напряму, без метрополітальних посередників та культуртреґерів.

Російськомовна інтелігенція в Україні переживає справді глибоку кризу традиційної культурної ідентичності. З одного боку, вона не готова ототожнити себе з українською культурою – почасти через погане знання цієї культури, почасти – через традиційну імперську упередженість до всіх тубільних культур (і мов) як менш розвинених, «бідних», «відірваних» від світової цивілізації. А з іншого боку, вона не готова визнати свій діаспорний статус – як, скажімо, визнала його російська інтелігенція у Прибалтиці, Грузії чи Ізраїлі.

Звідси – розмаїті суспільні неврози, вражаюча глухота до «тубільної» реальності й, зокрема, постколопіальних проблем, якими не знати чого переймаються «національно стурбовані» аборигени, а також пістрява публіцистична казуїстика на тему «України як багатонаціональної держави», «єдності українського й російського компонентів в її етнічній складовій та українсько-російської «осі» як історичної основи цілісності багатонаціонального народу України». Намагання ввібгати тубільну реальність у імперькі концепції спонукає паніть освічених авторів, на зразок В. Гриньова, давати фантастичні інтерпретації українського націєстворення: західноукраїнські землі, виявляється, є більш націоналістичними», бо тамтешнє населення зазнавало більшого гноблення під австрійцями і поляками, ніж східні українці – під царями й комісарами. Відтак «націоналістична» Західна Україна і досі виявляє «відсталість свого світосприйняття» – на відміну від «більшості народу, яка пішла далеко вперед».

Тут, вочевидь, не місце з'ясовувати ази політології – п. Гриньов за бажання зможе й сам прочитати відповідні підручники чи посібники (хоч би, наприклад, недавно видану в Києві, а можливо, й у Москві «Національну ідентичність» Ентоні Сміта). І тим більше не місце тут входити у дискусію щодо «відсталості» чи, пак, «націоналістичності» Західної України – вона, думається, є не більш «відсталою» і «націоналістичною», ніж будь-яка інша європейська нація, що пройшла ще в XIX столітті всі етапи націєтворення, окреслені Мирославом Грохом. Східна Україна, чи, як каже Володимир Гриньов, «більшість народу», внаслідок украй несприятливих історичних обставин і досі не пройшла цих станів, тобто не стала ще «нацією» – народом у модерному значенні цього слова. Фактично та «більшість народу», яка, на думку Гриньова, «пішла далеко вперед», не пішла насправді нікуди, законсервувавшись на