Читати книгу - "Троє в одному човні (як не рахувати собаки) [збірка]"

Гарріс зауважив, що на безлюдних островах, як він чував, буває дуже вогко, а вогкість небезпечна для здоров'я; однак Джордж заперечив, що це діло не страшне, коли острів добре осушений.

Далі розмова перейшла на осушення, і Джорджеві пригадалась одна кумедна історія, що сталася з його батьком. Джорджів батько якось мандрував з одним товаришем по Уельсу, і одного дня вони зупинились на ніч у маленькому заїзді. Там були ще й інші нічліжани, і вони провели вечір разом з ними.

Компанія склалась весела, засиділись допізна, «осушили» чимало, і, коли настав час лягати спати, Джор-джів батько з товаришем (обидва тоді ще зовсім молоді) були трохи напідпитку. їм двом припало спати в одній кімнаті з двома ліжками. Взявши свічку, вони пішли нагору. А коли входили до спальні, ненароком черкнули свічкою об стіну, і вона погасла. Довелось їм роздягатись і шукати ліжка в темряві, навпомацки. І ось, думаючи, що лягають у різні ліжка, вони обидва потрапили в те саме, тільки один, як і годиться, ліг на подушку головою, а другий заліз із другого боку й поклав на неї ноги.

Якусь хвилину обидва мовчали, а потім Джорджів батько гукнув:

«Джо!»

«Що таке, Томе?» — озвався голос Джо з другого вінця ліжка.

«В моєму ліжку хтось лежить, — сказав Джорджів батько. — Ось його ноги на подушці».

«От так диво! — відказав Джо. — І в моєму ліжку хтось лежить, щоб я пропав!»

«Ну, і що ти думаєш із ним робити?» — спитав Джорджів батько.

«Викину геть», — відповів Джо.

«І я свого викину!» — хоробро сказав Джорджів батько.

Якусь часинку пововтузились, а потім двічі щось важко гупнуло на підлогу і досить жалібний голос промовив:

«Чуєш, Томе?»

«Що таке?»

«Ну як ти?»

«Та, правду сказати, я його не викинув, а вилетів сам!»

«І я теж! Хай йому чорт, цьому заїздові, що тут за порядки!»

— А як називався той заїзд? — спитав Гарріс.

— «Свиня й свисток», — відповів Джордж. — А що?

— Ні, тоді це не той, — сказав Гарріс.

— Що ти хочеш сказати? — спитав Джордж.

— Дивна річ… — промимрив Гарріс. — Точнісінько така пригода сталася колись у сільському заїзді з моїм батьком. Він часто оповідав про неї. Я подумав, що це, може, був той самий заїзд.

Того вечора ми полягали о десятій, і я думав, що, на-томлений, спатиму добре. Та де там! Звичайно я ввечері роздягаюсь і кладу голову на подушку, а тоді хтось грюкає дверима і каже, що вже пів на дев'яту ранку. Але тієї ночі все наче було проти мене: й незвичне оточення, і тверді дошки піді мною, і незручна поза (я лежав, застромивши ноги під одну лавку, а голову поклавши на другу), і плюскіт води за бортом, і шелест вітру в гіллі,— все хвилювало мене й не давало заснути.

Нарешті я все-таки заснув на кілька годин, а потім якась частина човна, що, мабуть, виросла за ніч, — бо її напевне не було, коли ми вирушали, і вранці вона знов щезла, — вперлася мені в хребет. Я ще якийсь час не прокидався — мені снилось, ніби я проковтнув соверен і мені свердлять дірку в спині, щоб його витягти. Мені це здалося великою нечемністю, і я сказав, щоб вони записали той соверен у борг, а наприкінці місяця я його віддам. Але мене й слухати не хотіли і казали, що краще витягти його зразу, а то наростуть великі проценти. Врешті я розсердився й почав лаяти їх, не стримуючись у висловах. Тоді вони так крутонули свердельцем, що я прокинувся.

У човні було душно, аж голова боліла. Тому я вирішив вийти надвір, дихнути свіжим нічним повітрям. Я натяг на себе що трапилось під руку, — своє, чи Джорджеве, чи Гаррісове, — і виліз із-під тента на берег.

Ніч була чудова. Місяць уже зайшов, і притихла земля лишилась на самоті з зорями. Здавалося, наче в тій глибокій тиші, поки ми, її діти, спимо, вони гомонять із нею, своєю сестрою, — розмовляють про якісь величні таємниці голосами занадто низькими й непомірними, щоб наші дитячі вуха могли їх почути.

Вони сповнюють нас побожним трепетом, ці дивні зорі, такі холодні і ясні. Ми схожі на дітей, що заблукали маленькими ніжками в тьмяно освітлений храм божества, якому їх навчили молитись, але якого вони не знають, і, стоячи під безмежним лунким склепінням, обсипаним міріадами примарних вогників, зводять очі вгору, і сподіваючись, і боячись угледіти там величне й грізне видиво.

Та водночас ніч сповнена розради й сили. Перед лицем великої ночі засоромлено ховаються наші дрібні прикрощі. День був повний турботи й клопоту, а серця наші — злості й гірких думок, і нам здавалося, що світ жорстокий і несправедливий до нас. І ось ніч, немов велелюбна мати, лагідно кладе свою руку на наше гаряче чоло, й повертав до себе наше заплакане лице, й усміхається, і хоч вона мовчить, але ми знаємо, що вона хоче нам сказати, і припадаємо спаленілою щокою до її лона, і біль минає.

А іноді наше страждання справжнє й глибоке, і тоді ми стоїмо перед нею, мов німі, бо нашу муку можна виповісти тільки стогоном, а не словами. Серце ночі сповнене жалю до нас, але вона не може втамувати нашого болю. Тоді вона бере нас за руку, і наш маленький світ лишається десь далеко-далеко внизу, і, підняті її темними крилами в височінь, ми на хвильку опиняємось перед лицем когось могутнішого за неї, і в чудесному сяйві, що струмить від того величного лиця, все людське життя лежить перед нами, як розкрита книга, і ми розуміємо, що Страждання і Горе — це тільки ангели, послані богом.

Лиш ті, хто носив страдницький вінець, здатні бачити те чудесне сяйво. Але вони, повернувшись на землю, не можуть говорити про нього, не можуть повідати нам таємниці, що відкрилася їм.

Колись у давню давнину їхало по чужій країні кілька добрих рицарів. Шлях їхній пролягав через темний праліс, де розрослось, посплітавшись, колюче терня, що шматувало кожного, хто заблудив у тому лісі. А листя на деревах було таке густе, що й промінчик світла не міг пробитися крізь гілля, щоб розігнати сумний морок.

І ось, коли