Читати книгу - "Любий друг (Збірник)"

Кінчивши газетну роботу, він став думати, як упорядкувати свою кімнату до зустрічі з коханою та приховати скільки можна убозтво помешкання. Йому спало на думку прикрасити стіни японським безділлям, і він купив за п’ять франків цілу колекцію малюнків, маленьких віял і рамок та й прикрив ними найпомітніші плями на шпалерах. На шибки повісив прозорі образки, де змальовано річкові кораблі, птахів на червоному небі, барвистих паній на балконах та гурти маленьких чорних чоловічків серед снігових долин.

Кімнатка його, де місця було тільки спати та сісти, незабаром стала схожа на розмальований паперовий ліхтар. Враження було, на його думку, задовільне, і він цілий вечір ліпив до стелі птахів, вирізаних із кольорових аркушів, що в нього лишились.

Потім заснув, заколисаний свистками потягів.

Другого дня він рано вернувся додому з пакунками тістечок та пляшкою мадери, купленою в бакалійні. Мусив ще раз вийти, щоб придбати пару тарілок та шклянок, і розставив своє частування на туалетному столі, застеливши брудну дошку серветкою, а миску й глечика для води сховав під столом.

Потім став чекати.

Вона прийшла о п’ятій з чвертю і скрикнула, зачарована барвистою рябизною малюнків.

— А у вас гарно! Тільки багацько люду на сходах.

Він обійняв її і пристрасно поцілував їй крізь вуаль волосся між чолом і капелюхом.

Через півтори години він одвіз її до візничої біржі на Римській вулиці. Посадивши в карету, шепнув:

— Вівторок, у той самий час.

Вона сказала:

— В той самий час, вівторок.

Було вже темно, і вона притягла його голову крізь дверці й поцілувала його в уста. А коли візник ударив коня, крикнула: «Прощайте, Любий друже!», і стара карета, запряжена білою шкапиною, покотилась по вулиці.

Три тижні Дюруа приймав отак пані де Марель що два-три дні, коли вранці, коли ввечері.

Якось чекаючи її по обіді, він почув на сходах галас і підійшов до дверей. Ревіла дитина. Обурений чоловічий голос крикнув:

— А чого там заводить оте байстря?

А жіночий розпачливий голос відповів верескливо:

— Та це та шлюха, що до журналіста бігає, звалила Ніколя на сходах. Повилазило їй, що й дитини не бачить.

Дюруа спантеличено відступився, бо почув шелест спідниць та хапливі кроки на сходах поверхом нижче.

Незабаром у двері, що він допіру причинив, постукали. Він одімкнув, і до кімнати вбігла задихана, безтямна пані де Марель.

— Ти чув? — ледве вимовила вона.

Він прикинувся, що нічого не знає.

— Ні, а що?

— Як вони лаяли мене?

— Хто саме?

— Мерзота, що живе внизу.

— Та ні! Що трапилось, кажи?

Вона заридала й не могла говорити.

Він мусив зняти з неї капелюха, розшнурувати її, покласти на ліжко й змочити їй скроні; вона захлиналась; потім, заспокоївшись трохи, зайнялась гнівом і образою.

Хотіла, щоб він зразу ж пішов униз, налупцював їх, повбивав.

Він казав:

— Та це ж робітники, мужва. Подумай, що може дійти до суду, тебе пізнають, заарештують, загублять. На таких не варт зважати.

Її вже інша думка клопотала:

— Що ж нам тепер робити? Я сюди більше не прийду.

Він відповів:

— Дуже просто, я виберусь.

— Так, але це довго, — прошепотіла вона.

Потім раптом добрала способу й промовила, зразу прояснівши:

— Ні, слухай, я вже вигадала, здайся на мене і ні про що не думай. Завтра вранці пришлю тобі синього папірця.

«Синіми папірцями» вона звала закриті телеграми, що ходили в Парижі.

Вона вже усміхалась, захоплена своєю вигадкою, але викривати її не хотіла і безтямно його пестила.

А проте дуже хвилювалась, коли вийшли на сходи, і щосили спиралась на руку коханцеві, бо ноги їй зовсім підгинались.

Вони не перестріли нікого.

Встав він пізно і другого дня об одинадцятій годині був ще в ліжкові, коли листоноша приніс обіцяного синього папірця.

Дюруа розліпив його і прочитав:

«Побачення сьогодні, о п’ятій, на Константинопольській вулиці, 127. Спитаєш помешкання, що найняла пані Дюруа. Кло цілує тебе».

Рівно о п’ятій він зайшов до великого мебльованого дому й запитав у швейцара:

— Тут найняла помешкання пані Дюруа?

— Тут, пане.

— Проведіть мене, будь ласка.

Швейцар, що звик, мабуть, до делікатних ситуацій, де треба бути обережним, глянув йому в вічі й спитав, вибираючи з низки ключа:

— Ви ж пан Дюруа?

— Звичайно.

І одімкнув маленьке помешкання з двох кімнат на першому поверсі, проти швейцарської.

У вітальні, обклеєній новенькими барвистими шпалерами, були меблі червоного дерева, оббиті зеленавим репсом з жовтим малюнком, та лихенький килим у квітки, такий тонкий, що ногою чути було під ним підлогу.

Спальня була така манісінька, що ліжко відбирало в ній три чверті місця. Воно стояло в глибині кімнати, від стіни до стіни, велике ліжко мебльованого дому, прикрите синіми, важкими, теж репсовими завісами й застелене пуховою ковдрою з червоного шовку, де темніли непевні плями.

Дюруа занепокоївся і подумав невдоволено: «Це помешкання коштуватиме мені грошей силу. Знову треба буде позичати. Та й дурницю ж вона вчинила!»

Двері розчинились, і Клотільда влетіла, як вихор, зашелестівши сукнею, простягуючи руки. Вона була захоплена:

— Гарно, скажи, гарно? І сходами не треба ходити, зразу над вулицею, на першому поверсі! Можна влізати й вилізати у вікно, а швейцар навіть не бачитиме. Як же ми любитимемось тут!

Він холодно поцілував її, не вважаючись висловити питання, що крутилось йому на язиці.

Вона поклала великий пакунок на столика посеред кімнати. Розв’язала його й витягла мило, пляшку любенської води, губку, скриньку з пришпильками, гачок для черевиків та маленькі щипці завивати кучері на чолі, що раз у раз у неї розплітались.

І гралась у входини, весело вибираючи місце на кожну річ.

Казала, висовуючи шухляди:

— Треба трохи білизни принести, щоб переодягтись можна було при нагоді. Дуже зручно буде. Якщо випадково дощ на вулиці застане, приходитиму сюди сушитись. Кожне матиме свого ключа, а ще один, крім того, у швейцарській на той випадок, якщо забудемо свої. Я найняла на три місяці на твоє ім’я, бо свого, звісно, не можу називати.

Тоді він спитав:

— Скажи мені, коли треба платити?

Вона просто відповіла:

— Вже заплачено, мій любий!

— Так я тобі винен? — провадив він.

— Та ні, котику, тебе це не обходить, це моя маленька примха.

Він ніби обурився:

— О, в жодному разі! Ніколи не дозволю.

Вона почала умовляти його, поклавши йому руки на плечі:

— Прошу тебе, Жорже, мені так хочеться, щоб наше гніздечко належало мені, тільки мені! Хіба це ображає тебе? Чому? Я хочу принести це в дарунок нашому коханню. Скажи, що ти згоден, Жоржику, скажи, що