Читати книгу - "Аналітична історія України"

плідно експлуатує такий собі господін Каниґін («Путь арієв», Київ, 1992). В цій вкрай недбайливо складеній книжці переповідаються, хоч і не без перекручень, як старі та давно спростовані міти, так і міркування самого автора; ясна річ – іще необґрунтованіші. Щоб не повертатися до цього твору надалі, зазначимо серед ориґінальних відкриттів автора й такі:

1. Відомий російський учений М. В. Ломоносов (1711–1765) – був не сином архангельського судновласника, як це вважається повсюдно, а байстрюком Петра I, «рєформатора всєроссійского», – кидається тінь на добре досі ім’я матері покійного.

2. Виявляється, що відомий російський письменник Н. С. Лєсков (1831–1895) народився в Києві, про що він сам не підозрював по кінець життя, вважаючи (як і всі інші), що народився в селі Гороховє Орловської губернії.

3. Олександр Македонський, ніби, двічі проходив Україною, про що не мали поняття не лише сучасні історики, а й сучасники полководця.

Отже, з ким саме ми тут маємо справу, – ясніше від ясного.

Доводилося чути вже й українські байки про арійців-українців. Від тих, про кого свого часу влучно зауважив Володимир Базилевський, що вони ставлять український тин там, де не було ще ні землі, ні води, їх культивують ті самі, що вчать, ніби древній Шумер був заселений вихідцями з України. Але, шкода, при цьому чомусь не повідомлюють нас, як же це вийшло, що вони усі свої глиняні таблички з собою забрали, жодної на старій батьківщині не полишили?

Натиск робиться, ясна річ, на тому, що вони одвіку були землероби та хлібороби, бо були «арії-орії» (від дієслова «орати»). А далі все ляпається згідно відомому вже російському сценарієві – чимдуж відбивалися від чужинців: кимеріян, скитів, гунів, кипчаків, монголів… Одне слово – «от нєісчіслімих полчіщ дікіх (можна й «полудікіх») кочєвніков,» – стежка давно протоптана.

Проти цього є всього два заперечення, та обидва є, здається, – незаперечні, вбивчі.

По-перше, виріс на селі, а такого слова – «орій» – не чув. Отже, воно здається вигаданим; наче спеціально під отих «аріїв». Які, на жаль, жодними там «оріями» не були, бо…

Нема цього слова, шкода, й у словниках, принаймні – звичайних: на 50–60 тисяч слів.

По-друге, індійські класичні арії – не були, шкода, хліборобами. Бо саме ретельне наукове дослідження встановило, що вони займалися скотарством, кочували та випасали худобу. Про це переконливо свідчить нам їх же власна «Ріґведа»; вони не мали навіть сталих поселень. Лише часом зупинялися десь на півроку у відповідному місці, висівали та збирали ячмінь. Ото тільки й було того землеробства.

Ствердимо, насамперед, що слово «арій» – не має жодного відношення саме до орки. Бо мовою тих же індійських аріїв – санскритом, – орати буде «кріші». А що то є слово «арій» та що воно позначає, – по це звернемося до самої індійської «Бгаґавадґіти». В глосарії наприкінці книги читаємо: «арьян» – цивілізований послідовник ведичної культури, метою життя якого є досягнення духовної досконалості». Все це є понад цікаве, бо не містить навіть етнічних визначень чи обмежень, зводячи поняття «арія» до сфери чисто культурної.

Але, як воно там, все таки, з отими одвічними «землеробами-українцями»? – та, чи могло піти землеробство (принаймні – у нас) від індійських аріїв? Тут декого прийдеться розчарувати.

Наявність таких слів, як aurata – орати (фін.), asula – оселя (ест.), leіb – хліб (ест.), наводить на думку, що осілий триб життя та землеробство, – ідуть не від індо-європейських аріїв (принаймні в Європі), а радше від фінських – неарійських народів, можливих піонерів у цій справі. Ця думка стане ще більш обґрунтованою, коли ми дослідимо походження основних термінів землеробства, українських слів «поле» та «межа». Бо нема потреби доводити, що коли слова займаються з одної мови до зовсім іншої, то це займається разом із тим, що цими словами позначається. Дослідимо це, два нероздільні слова, бо кожне поле має свою межу.

Звернімо уваги на фінські слова: palaa – спалити, та mets – ліс. До того є ще слово pelto, закінчення якого свідчить про завершеність чогось, та позначає «поле». Така схожість коренів у словах palaa – палити та pelto – поле, а також співпадіння коренів нашої «межі» та фінського «лісу» (mets), свідчить нам про технологію первісного лісового землеробства: випалюється шмат лісу, утворюється pelto – поле (власне – випал), та засіюється. По краях поля – ліс (mets). Нашою мовою – межа: край поля.

Зауважимо, що той самий набір слів, дієслово oreti – орати, та слова miskas – є у литовській мові. Втім, найближче до українського «межа» – буде латиське meza. Таким чином, шлях цих двох основних слів та всієї технології північного землеробства такий: від фінів до балтів Кимерії і далі.

Простежимо дещо за характером північного землеробства та змінами його технології, – за фінськими ж старими джерелами. Заглянемо до третьої руни першої частини епоса «Калевала», яка називається – «Засів ячменю». Вяйнемейнен узявся до посіву, а синиця керує його діями, вона каже:

Ячменю ростки не зійдуть,

засів Калеви не встане:

землю слід підготувати –

ліс спочатку повалити

та спалити геть на попіл.

Але, той вже синиці не слухає, бо перейшов на нову технологію: «взяв сокиру, що гостріша» та заходився готувати поле, вирубуючи ліс. Свого часу то була, певно, ціла технологічна революція, що істотно зменшувала екологічну шкоду та давала змогу використовувати деревину на будівництво. Зауважимо, що й це завоювання людства – сокира, прийшло до нас, схоже, теж іще від фінів, бо назва сокири фінською – то kirvi; та, знову ж, через балтів, бо литовською sukirvis – це той, що з сокирою. Був колись навіть такий нарід «скирів» або «сокир» – «тих, що з сокирами», предки пізніших кривічів.

Не забудемо й щире здивування перед малими чоловічками з мосяжними сокирами у естонському епосі «Калевіпоег».

На закінчення цього історичного екскурсу звернімо увагу й на те, що Вяйнемейнен, як оті древні арії, збирається висівати саме ячмінь. То напрошується запитання, а чи не був він саме отією першою сільсько-господарською культурою, яку відкрили в Євразії?

Отже, будемо тепер сподіватися, що від міту про «аріїв-оріїв» – ми не полишили каменя на камені. Наприкінці можна й поставити слушне запитання: а чому ж спокуса й собі якось приліпитись до цього реномованого в очах невігласного обивателя кінця XX ст. здобутку попередників Гітлера, – «арійців», – чомусь і досі не полишає багатьох? – навіть, не завжди невігласних?

На це, здається, можна відповісти з майже повною певністю. Можна бути впевненими, що подібна фантастична псевдоромантика історії –