Читати книгу - "Іван Богун. У 2 тт. Том 1"

впали під ноги нападникам скоріше схожими на криваві лахміття, аніж на тіла людей. А назустріч козакам уже поспішали загони озброєної варти. Скоро й вони один за одним почали помирати в скаженому галасі.[40] Цієї хвилини козакам не міг протистояти ніхто. Штормовими хвилями вони розлилися по пристані, захопили її і рушили до міських мурів, які скоріше були схожі на огорожу – не дивлячись на те, що Синоп уже кілька разів було зруйновано запорізькими набігами, його мешканці не були готові до серйозного опору.

А позаду вже наздоганяли, несучи зняті з човнів фальконети, нові десятки запорожців. Серед гавані один за одним захоплювали купецькі кораблі. Напад набирав усе більших обертів.

Ворота проскочили на плечах у втікачів. Кілька сейменів спробували було стати на заваді, але було пізно. Спочатку руки переляканих міщан, а потім оскаженілих запорожців розкрили настіж ковані залізом половини міської брами. Сторожа сміливо кинулася в бій з нападниками, утворюючи першу перешкоду на шляху загарбників, але все, що змогли сеймени, – це померти смертю воїнів протягом кількох неймовірно коротких хвилин опору. Кого кулею, а кого гострим лезом, усіх турецьких вояків навіки заспокоїли запорожці.

Невдовзі в місті почалася різанина. Спочатку від казарм бюлюка[41] міської сторожі вдарило кілька залпів з яничарок – там турецькі командири наспіх вишикували батаву і спробували дати відсіч. Але у відповідь запорожці одразу ж залягли і почали шалено відстрілюватися, використовуючи для прикриття низькі халабуди міського базару. Незабаром підтягай фальконети і гаківниці. Після двох залпів з них турки припинили опір. Коли розсіявся дим, стало зрозумілим, чому – там, де тільки що стояла рівна батава, купою лежали один на одному понівечені трупи сейменів.

Почалася смертельна гонитва вузькими вуличками міста і жорстоке вбивство тих, кому доля призначила нещастя опинитися в непотрібному місці в непотрібний час. Богун не відставав від інших. Могутніми ударами кованих чобіт вибивав він двері осель, трощив скрині та дорогі меблі. За волосся, за бороди витягував заціпенілих хазяїв на подвір'я, з погребів, ям та хлівів випускав невільників, котрі не могли повірити своєму щастю і часто були не менш наляканими, аніж їхні господарі. Худі й обірвані, стояли вони табунцями, не наважуючись далеко відходити від своїх тюрем. Ошаліло глипали очима, поглядаючи, як помирають від козацьких ножів ті, котрі ще вчора володіли ними, немов худобою, розпоряджались на власний розсуд їхніми волею та життям. Іван, як і всі без винятку, чітко виконував наказ Сокольця – в господі, де було знайдено християнських невільників, господарів вирізали до ноги. Без жалю і огляду на вік або стать…

Іван втратив відчуття часу, коли, нарешті, серед кривавого бенкету опинився перед високим ґанком великого, побудованого в розкішному східному стилі будинку. Судячи з виламаних воріт і трупів кількох яничар на сходах, він завітав сюди не першим. Хотів уже бігти далі, наздоганяючи братчиків, але щось затримало його. Кілька хвилин Іван роздивлявся кипариси і платани в садку оселі, вузькі продовгасті вікна з невеличких різнобарвних вітражів, що мав будинок, блискучий на сонці мармур колонади. Урешті вирішив зайти, не розуміючи, що саме зацікавило його тут.

Швидкими стрибками Іван вибіг по сходах і пірнув у широку арку дверей, про всяк випадок стискаючи в одній руці руків'я шаблі, в другій пістолет.

Він був приголомшений красою і розмірами внутрішнього устрою будинку, який доречніше було назвати палацом. Велетенська, вимощена білосніжними мармуровими плитами зала, що зустріла його, була залита сліпучим сонячним сяйвом, яке проходило крізь вітражі і широкий отвір дверей. Розписану химерними арабесками стелю підтримували чотири колони, які були виконані в античному стилі – круглі конічні ноги, які поступово звужувались доверху, закінчуючись прямокутними, з майстерним ліпленням, підпірками. Задраповані щирим шовком стіни вигравали гарячими тонами у світлі вітражів. Іван пройшов кілька кроків і завмер – у великому, на половину стіни дзеркалі він побачив своє відображення – линялі блакитні шаровари, полотняна вишиванка і кудлата бараняча шапка з червоним шликом. З-під неї поглядали уважні сталево-сірі очі. Правильні риси обличчя, прямий ніс, міцне підборіддя, тонкі вусики, що ледь-ледь почали з'являтися, гарно підкреслюючи юнацьку красу. Він механічно витер кров зі спітнілої щоки.

Раптом з гори, куди вели широкі, застелені килимом сходи, почувся брязкіт і гучні розмови. Богун рвучко повернувся, спрямовуючи в той бік пістолет. По сходах чимчикували четверо запорожців.

– Свої, братику, не тривожся, – недбало кинув один з них – козак з важким парусиновим мішком за плечима.

Богун опустив зброю.

– Біжи, хлопче, наверх, – мотнув головою другий братчик, що тримав на оберемку перед собою одразу кілька вкритих дорогою чеканкою яничарок, – там ще знайдеш, чим поживитися.

Не спиняючись, козаки пройшли повз Івана і зникли в сяйві спекотного дня. Він провів їх недовгим поглядом і попрямував до сходів.

На другому поверсі наслідки козацького візиту були вже добре помітними – виламані двері, гори битого скла, розкидані всюди шовкові міндери[42] і простирадла. В одній з кімнат хтось болісно стогнав. Переступивши поріг, Богун побачив скоцюрблене тіло товстезного євнуха, зодягнене в шовковий халат. Євнух тримався обома руками за живіт і конав. Очі його були заплющені, гладке обличчя посиніло, а на підлозі під ним встигла назбиратись чималенька калюжа темної густої крові.

«Кизляр-ага,[43] – подумав Іван, пригадуючи все, що чув від братчиків про життєвий устрій турків. – А я, очевидно, в гаремі».

Правдивість цієї здогадки підтверджували пишні жіночі вбрання, різноманітні прикраси, розкидані навколо, а також тонкі пахощі парфумів. Дивувало те, що, окрім помираючого євнуха, в палаці нікого не було. Утім, вирішив Іван, вони вже мали досить часу, щоб врятуватися втечею або бути захопленими в полон.

Несподівано Іван побачив на килимі під ногами невеличку каблучку. Зігнувшись, підняв і почав роздивлятися, дивуючись красі гарної дрібнички. Химерно переплетені золоті жилки на її поверхні підтримували невеликий, але надзвичайно гарно оправлений діамант. Мимоволі замішувався. Від милування відірвав віддалений гомін десь у будинку. Богун ще раз озирнувся навколо, стромив знахідку до кишені й попрямував крізь вибиті двері до виходу з жіночої частини палацу. Деякий час поплутавши кімнатами, знайшов нарешті хід до селямлику.[44]

– Іване! Ось де ти, бурлаче! – почув він несподівано для себе веселий голос Нечая. – Ти де подівся?

Іван подивився на змотаний у трубу турецький килим, що його Нечай мав на плечі.

– У гаремі, – знизав плечима він, викликаючи сміх Данила і присутніх запорожців.

– Воно діло молоде, – жартівливо помітив хтось.

З-за спини Нечая виступив Савка Обдертий. Тепер, зодягнений у шовки та високу видрову шапку, своєму прізвиську він зовсім