Читати книгу - "Голодні ігри"

Одинадцять!

Еффі Тринькіт заверещала від радості, а інші плескали мене по спині, підбадьорювали й вітали. Але я не могла повірити, що все відбувається насправді.

— Це якась помилка. Як... як це могло статися? — розгублено запитала я в Геймітча.

— Мабуть, їм сподобалася твоя рішучість, — відповів він. — Це ж шоу! І на арені потрібні гарячі голови.

— Катніс, дівчина у вогні, — мовив Цинна і пригорнув мене. — Зажди, ти ще не бачила сукні, яку я приготував тобі для інтерв’ю.

— Знову вогонь? — запитала я.

— Не зовсім, — зронив він пустотливо.

Ми з Пітою привітали одне одного — ще один незручний момент. Ми обоє виступили добре, але яке це має значення? При першій же нагоді я втекла до своєї кімнати і залізла під ковдру. Нелегкий видався день: стрес, а особливо сльози остаточно мене виснажили. Я розслабилася, помалу поринаючи в сон, а цифра одинадцять досі стояла перед очима.

Вранці я трохи повалялася в ліжку, спостерігаючи за тим, як сонячний світанок перетворюється на прегарний день. Сьогодні неділя. Вдома вихідний. Цікаво, що робить Гейл? Може, він уже в лісі? Зазвичай у неділю ми проводимо там цілий день, щоб запастися харчами на тиждень наперед. Ми прокидаємося вдосвіта, полюємо й збираємо дари лісу, а тоді торгуємо на Горні. Як там Гейл без мене? Кожен із нас здатен полювати й самотужки, та коли ми об’єднуємося, нам немає рівних. Тоді з’являється шанс підстрелити велику здобич. Хоча навіть у незначних справах мати партнера — це добре. Поряд із ним навіть виснажлива робота приносить задоволення.

До того як ми з Гейлом перестрілися в лісі, я вже шість місяців полювала сама. Це сталося в жовтні, у неділю. Було холодно, і зі здобиччю щось зовсім не клеїлося. Весь ранок я змагалася з білками за горішки, а по обіді порпалася у ставку, шукаючи бульбини стрілолиста. Єдина дичина, яку мені вдалося підстрелити, — білка — сама наскочила на мене у пошуках жолудів. Радувало тільки, що тварини й надалі бігатимуть у лісі, коли густий сніг засипле інші джерела харчів. Забрівши трохи далі, ніж зазвичай, я поспіхом верталася додому, тягнучи за собою пузату торбу, коли натрапила на мертвого зайця. Він звисав із дерева на тонкому мідному дроті. За п’ятнадцять кроків висів іще один. Я одразу впізнала сильце-петлю, бо батько теж використовував таке. Коли здобич утрапляє в пастку, її одразу смикає вгору, щоб голодні хижаки не змогли поласувати мертвечиною. Я ціле літо намагалася зрозуміти принцип роботи цих пасток, але марно. Тому не змогла втриматися, щоб не зупинитися і не роздивитися сильце, на яке наскочила. Я вже майже торкнулася дроту, коли позаду пролунало:

— Це небезпечно.

З переляку я аж підскочила. З-за одного з дерев показався Гейл. Мабуть, він увесь час спостерігав за мною. На той момент йому було тільки чотирнадцять, але він був такий височенний, що здавався мені дорослим. Час від часу мені траплялося бачити його то біля Скиби, то в школі. Його батько загинув тоді ж, коли й мій. У січні в Будинку Правосуддя ми обоє отримали медаль «За відвагу» як старші діти в сім’ях, що втратили годувальника. Я добре запам’ятала двох його молодших братів, які тулилися до матері, низенької жінки, чий роздутий живіт свідчив про те, що за кілька днів вона народить іще одну дитину.

— Як тебе звати? — запитав він, наблизившись і витягнувши зайця з сильця.

— Катніс, — відповіла я ледь чутно.

— Що ж, Катніп, крадіжка карається на горло, хіба ти про це не чула? — зауважив він.

— Я — Катніс, — промовила я голосніше. — І я не збиралася нічого красти. Я просто хотіла подивитися на твоє сильце. Я ще ні разу нічого не зловила у своє.

Гадаю, мої слова його не переконали, і він подивився на мене спідлоба.

— Тоді звідки в тебе білка?

— Я її підстрелила.

З цими словами я витягнула з-за спини лук. Я досі використовувала свій дитячий лук, який батько зробив навмисно для мене, але вже почала практикуватися і з великим. Я сподівалася, що весною вже зможу полювати на здобич більших розмірів.

Забачивши лук, очі Гейла спалахнули.

— Можна мені подивитися?

— Тільки пам’ятай, крадіжка карається на горло, — мовила я й подала йому лук.

Саме тоді я побачила його усмішку вперше. З небезпечного незнайомця він одразу перетворився на друга. Але щоб змусити його всміхнутися вдруге, мені знадобилося кілька місяців.

Того дня ми гомоніли про полювання. Я сказала, що зможу дістати йому лук, якщо він дасть мені дещо навзамін. Не їжу. Мені потрібні були знання. Я хотіла сама розставляти пастки, в які б ловилися великі жирні зайці. Він пристав на мої умови. Тож ми почали полювати разом, ділитися досвідом, зброєю, нашими секретними місцями, де ростуть дикі сливки чи водиться багато індичок. Він навчив мене ставити пастки і рибалити. Я показала йому їстівні рослини, а згодом подарувала один із моїх дорогоцінних луків. А тоді одного дня, без слів, ми стали однією командою. Ми ділилися роботою і здобиччю. Це давало хоч якусь гарантію того, що наші сім’ї завжди матимуть що їсти.

Гейл подарував мені те відчуття захищеності, якого так бракувало по смерті батька. Його товариство скрасило довгі нудні години, які доводилося проводити в лісі. Я стала вправнішим мисливцем, коли зникла потреба постійно озиратися, коли хтось прикривав мою спину. Але він став для мене кимось значно більшим, ніж просто партнер на полюванні. Я звірялася йому, з ним я могла поділися думками, які б ніколи не наважилася промовити вголос потойбіч паркана, в межах Округу 12. Коли ми з Гейлом вирушали в ліс... іноді я почувалася по-справжньому щасливою.

Я завжди називала його другом. Але протягом останнього року наші стосунки стали якісь дивні, і «друг» не зовсім годяще слово, щоб описати, ким для мене став Гейл. На саму тільки згадку про нього моє серце затіпалося. Якби він зараз був зі мною!.. Ні, ні, насправді я цього не хочу. Він зовсім не потрібен мені тут, на арені, де за кілька днів його можуть убити. Я просто... просто скучила за ним. Я ненавиджу самотність. Цікаво, чи він сумує за мною? Напевно.

Тоді я