Читати книгу - "Чарівник Країни Оз"

Цей випадок дуже засмутив Дороті. Лісоруб теж занепокоївся:

— Нам треба бути тут дуже уважними, — сказав він, — бо ми розіб'ємо весь цей симпатичний порцеляновий народець.

Трошки згодом їм трапилася вишукано вбрана принцеса, яка, побачивши подорожніх, зупинилася, немов укопана. Потім вона спробувала врятуватися втечею. Дороті хотіла роздивитися її якомога краще, тому побігла слідом, але порцелянове створіннячко закричало щодуху:

— Не треба! Не треба!

В її голосі був такий переляк, що Дороті зупинилася і запитала:

— Чому ви мене так злякалися?

Принцеса пробігла ще трошки, тоді спинилася на безпечній відстані й перевела дух.

— Бо коли я біжу, то можу послизнутися, впасти й розбитися.

— А хіба вас не можна полагодити?

— Можна, звісно, але після ремонту я вже не буду такою вродливою.

— Мабуть, ви маєте рацію, — погодилася Дороті.

— Он іде містер Джокер, один із наших блазнів, — сказала принцеса. — О, його хлібом не годуй, дай постояти на голові. Він падав і розбивався так часто, що, певно, вже складається з тисячі шматочків, з'єднаних клеєм. Вродливим його ніяк не назвеш. От, подивіться самі.

Справді, до них наближався веселий маленький блазень у яскравому червоно-жовто-зеленому вбранні. Дороті помітила, що він увесь вкритий тріщинами. Це означало, що його багато разів ремонтували.

Блазень надув щоки, запхав руки до кишень, хитнув головою в бік Дороті і промовив жартівливим голосом:

 —  Люба панянко!

Чому цього ранку

Ви дивитесь так,

Мов їсть вас черв'як?

— Припиніть це! — суворо наказала принцеса. — Хіба ви не бачите, що це чужинці? До них треба ставитися з повагою.

— Підкреслю повагу — почну я розвагу! — закричав блазень і став на голову.

— Не ображайтеся на містера Джокера, — звернулася до подорожніх принцеса, — після цих розбивань у нього не все гаразд із головою. Буває, він поводиться мов божевільний.

— Я на нього зовсім не ображаюся, — відповіла Дороті. — Але ви така вродлива і так мені подобаєтеся, що я б із задоволенням узяла вас із собою в Канзас і поставила на камінну поличку в будинку дядька Генрі та тітоньки Ем. Ви не проти? Я можу покласти вас до кошика.

— Це мене дуже засмутило б, — зізналася принцеса. — У нашому краї ми живемо, як нам заманеться, гуляємо і розмовляємо скільки хочемо. Та якщо хтось забирає нас звідси, ми одразу кам'яніємо і можемо тільки стояти нерухомо, як прикраси. Звісно, від нас ніхто іншого й не чекає, коли ставить на поличку, етажерку чи столик у вітальні, та все ж жити тут значно приємніше, ніж у ваших країнах.

— Мені не хотілося б робити вас нещасною, — сказала Дороті, — тому прощавайте!

Друзі обережно пройшли Порцеляновий Край. Маленькі люди і тварини намагалися не крутитися в них під ногами, щоб не було нещасних випадків, і десь через годину мандрівники вдало минули всю країну та підійшли до ще однієї порцелянової стіни. Вона виявилася не такою високою, і друзі використали спину Лева як підставку і змогли перелізти через стіну. Потім Лев сам пригнувся і стрибнув. На стіну від потрапив, але у стрибку махнув хвостом, зачепив церкву — вона впала і розбилася на друзки.

— Недобре вийшло, — зауважила Дороті. — Та принаймні ми не завдали цим людям більших збитків, ніж відбита нога корови і церква. Яке ж тут усе крихке!

— Це точно, — погодився Страшило. — Зараз відчуваю, яке щастя, що я зроблений із соломи і мене не можна розбити. Бути солом'яним Страшилом — не найгірша доля.

21. Лев стає царем звірів

Коли мандрівники спустилися з порцелянової стіни, вони опинилися у бридкій заболоченій місцевості, де все поросло високою травою. Трава була така густа, що подорожні ледве знаходили собі стежину серед ям і трясовини. Та друзі йшли дуже обережно й зрештою дісталися до сухого твердого ґрунту. Однак радості їм це не додало, бо місця були глухими, і, продершись крізь густий колючий чагарник, вони опинились у непролазних хащах.

— Яка краса! — сказав Лев, весело озираючись навсібіч. — Мені ще не доводилося бачити прекрасніших місць!

— А як на мене, тут занадто похмуро, — буркнув Страшило.

— Аж ніяк! — заперечив Лев. — Я готовий провести тут решту свого життя. Дивись, яке тут м'яке опале листя, який зелений мох на деревах! Справжні хижаки тільки й мріють про такий ліс.

— Сподіваюся, в цьому лісі бракує хижаків, — сказала Дороті.

— Ага, — не сперечався Лев, — я їх поки що не бачу.

Друзі йшли лісом, доки не смеркло і далі рухатися стало небезпечно. Лев, Дороті й Тото лягли спати, а Страшило та Залізний Лісоруб, як зазвичай, стали охороняти їхній сон.

Зранку друзі знову вирушили в дорогу. Та не встигли вони далеко відійти, як почули дивний гул, що нагадував гарчання десятків звірів одночасно. Тото тихо заскавчав, але ніхто, крім нього, не злякався. Вони йшли торованою стежиною, доки не опинилися на великій галявині, де побачили безліч різних звірів. Там були тигри й слони, ведмеді, вовки, лисиці й інші лісові мешканці. Спочатку Дороті стало тривожно на душі. Та Лев пояснив, що тварини зібралися на велику раду, й, судячи з їхніх голосів, сталася якась біда.

Не встиг він доказати, як звірі помітили його, й на галявині раптом запанувала врочиста тиша. Один із найбільших тигрів підійшов до Лева, вклонився і сказав:

— Ласкаво просимо, царю звірів. Ти прийшов якраз вчасно, щоб перемогти ворога й відновити мир у нашому лісі.

— А що сталося? — запитав Лев.

— Усім нам загрожує страшний ворог, який нещодавно тут оселився, — розповів Тигр. — Це моторошне страховисько, велетенський павук завбільшки зі слона, і лапи в нього дебелі й міцні, наче стовбури дерев. А всього їх у нього вісім. Він повзе лісом, вибирає собі жертву, хапає її і пожирає, наче муху. Доки це чудовисько живе в нашому лісі, кожному з нас загрожує загибель, от ми й зібралися всі разом, щоб порадитись і подумати, як позбутися напасті.

Лев на якусь мить замислився.

— У цьому лісі ще є леви? — запитав він.

— Ні. Раніше були, але павук з'їв їх усіх до одного. Щоправда, вони були менші, ніж ти, й не такі хоробрі.

— Якщо я знищу вашого ворога, ви мене визнаєте царем звірів? — знову спитав Лев.

— Неодмінно визнаємо, — відповів Тигр, і вся звірина рада, наче гучна луна, повторила: