Читати книгу - "Коли ти поруч"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
– Ви… впевнені… у цьому?
– На жаль, так, – відповів чоловік і низько опустив голову. – Дашо, це не означає, що ви обов’язково інфікувалися. Просто вам треба перевіритися, здати аналізи й переконатися, що у вас усе добре.
– Ідіть, – видихнула Даринка.
– Я… я хотів би…
– Ідіть і не з’являйтеся тут більше ніколи, – сказала Даша сухо, без єдиної емоції в голосі.
– Може, вам знадобиться моя допомога. Я міг би… – чоловік простягнув їй візитівку.
– Не знадобиться, – глухо промовила Даринка і викинула візитівку в урну.
Вона важко підвелася, бо тіло було налите свинцем і, не прощаючись, пішла до будівлі. Георгій Арсентійович провів поглядом худеньку фігурку дівчини в білому халаті. Від того, що він знайшов Дашу і розповів правду про сина, йому не стало легше. Він зрозумів, що тепер йому жити буде ще важче, ніж було досі.
Розділ 16
Даринка механічно виконувала всю роботу, занурившись у роздуми. Трохи позбувшись стресу, вона знову знайшла можливість думати й аналізувати. Тепер, розкладаючи таблетки по ланочках із прізвищами хворих, вона розуміла, що треба бути вкрай уважною і не припуститися помилки. Даша думала про те, що її нерозсудливість під час надання допомоги потерпілим в аварії можна розцінити як помилку. Але як тоді вона могла діяти інакше, щоб не припуститися цієї помилки? Шукати медичні рукавички, щоб затиснути вирвану артерію на шиї молодої людини, з якої фонтаном била кров? Безглуздо. Залишити немовля без штучного дихання, якщо його душили спазми і кожен його вдих міг виявитись останнім? Ні, вона не могла вчинити по-іншому, бо тоді не змогла б жити спокійно все подальше життя.
Прокрутивши в пам’яті події того фатального ранку з самого початку аварії до моменту, коли вона сама знепритомніла, Даринка ще раз переконалася, що зробила все правильно. А те, що Антон був хворий на СНІД, іще нічого не означає. Даша могла підхопити інфекцію або ж її уникнути. Дівчина подумала про те, що з дитинства вона мало хворіла, рідко застуджувалась і примудрялася приходити до школи навіть тоді, коли всі хворіли, а учнів сиділо за партами п’ятеро з двадцяти п’яти.
«Значить, у мене гарний імунітет, – зробила для себе втішний висновок Даша. – А це означає, що маю багато шансів не підхопити ВІЛ».
Трохи втішившись такою думкою, Даринка все-таки стала міркувати про те, що треба перевіритися. «Береженого Бог береже», – згадала вона, як любила повторювати її бабуся, і вирішила: «Тепер треба поговорити зі Свєткою, яка підробляє в лабораторії клініки».
Вдень обидві дівчини працювали переважно на прийомах хворих у кабінетах лікарів, а в інші зміни йшли то на чергування в стаціонар, то на виклики до «швидкої», то в лабораторію, як Світлана. Деякий час Дашу мучили сумніви, чи варто довіряти подрузі, але це тривало недовго. Вони завжди довіряли одна одній свої маленькі таємниці, й до цього часу Свєтка, незважаючи на всі свої вади, ніде не розпускала язика. Та й кому Даша могла ще довіритися? «Свєтка добра, – думала Даша, даючи кабінетові лад. Хоч що траплялося, вона завжди була зі мною поряд. Мабуть, вона мені, як сестра».
Світлана була ще в лабораторії.
– Ти сьогодні в ніч залишаєшся чергувати? – запитала Даринка, входячи до приміщення, що сяяло білим кахлем на стінах.
– На «швидкій» нікому чергувати. Будемо ніч кататися. А що робити? Гроші зайвими не бувають.
– Веніамін перестав спонсорувати? – нерозумно пожартувала Даша, і тут-таки їй стало незручно за свій жарт.
– Можна було б і більше давати, – сказала Світлана. – А ти чому не йдеш додому? Сніданок на столі – твій клопіт. Не забула?
– Пам’ятаю, – відповіла Даринка і сіла на стілець. – Утомилась я, не знаю чому.
– Ці хворі доведуть до того, що з ніг звалитися можна. Кожен день стабільно знайдеться одна людина, якій обов’язково щось не так. Їх нам Бог за статутом приписав, чи що?
– Свєтику, ти не думала про те, що ми з тобою, як дві рідні сестри?
– Не думала, але знаю. А що тут дивного? Виросли разом, живемо разом, – і додала: – Поки що.
– Так, поки що, – промовила задумливо Даринка. – Рано чи пізно нам доведеться жити нарізно. Ми будемо з тобою спілкуватись і далі?
– А ти хіба проти? Хто у нас тут є з рідних? Нікого. А ми з тобою, начебто, як родичі вже.
– Народимо дітей, будемо одна в одної їх хрестити, станемо рідними по закону і перед Богом.
– Є пропозиція, – сказала Світлана, замикаючи на ключ шафку. – Хто перший народить, той бере хрещеною іншу!
– Чудово!
– Ну, ти ж не за цим прийшла, Дашуню. Я ж бачу, що тобі треба мені або щось розповісти, або попросити. Скажу відразу, що завтра я не буду готувати сніданок, хоч як би ти мене вмовляла. Про решту можеш просити.
Світлана сіла навпроти подруги і подумала, що та зараз попросить її офіційно бути на весіллі дружкою нареченої. Про це вони ще не говорили, але й так було зрозуміло, що в Даші ближче від Свєти подруг не було. Але те, що вона почула, змусило Свєтку заклякнути на місці.
– Зроби мені аналізи, щоб ніхто не знав, – попросила Даринка. – На СНІД. Зможеш?
– З-з-можу, – затинаючись, сказала Світлана.
– Тоді зроби їх зараз. Чим швидше я заспокоюся, тим краще. Я впевнена на дев’яносто і дев’ять десятих відсотка, що вони будуть хорошими.
– Це щоб ніхто не знав? – пошепки, ніби хтось може підслухати їхню розмову, запитала Свєта.
– Саме собою зрозуміло, подружко. Та що ти така кисла, ніби не я, а ти обстежуєшся?
– Страшно якось стало.
– Ти ж медик, Свєто, і кожен день стикаєшся з людьми, у яких різні діагнози. Ти ж не трясешся так?
– Це інше. Ця хвороба… Вона дуже небезпечна.
– Знаю. Але сподіваюся, що вона мене не торкнулася. Розкажи краще, що в тебе нового, – попросила Даринка, доки Світлана відмикала шафки з пробірками.
– Днями їдемо з Веніаміном на турбазу. Так, трохи відпочити, днів на два-три. Хочеться засмагнути, в річці похлюпатися, шашличок на природі й таке інше.
– А як же я дізнаюся результати аналізів? Раптом вони потраплять у чужі руки?
– Не кіпішуй. Я дочекаюся результатів і тоді поїду.
– Спасибі тобі, Свєтику. Ти – справжній друг.
…Даринка була вдома, коли їй зателефонувала з роботи Свєтка.
– Дашо, ми їдемо сьогодні на турбазу, – повідомила вона зовсім без оптимізму.
– Ти заїдеш додому за речами?
– Ні. Я їх узяла із собою, коли йшла на зміну.
– А як же… те, про що ми домовлялися?
– Дашо, – одним подихом випалила Свєтка, – у тебе результат позитивний.
– Не
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Коли ти поруч», після закриття браузера.