Читати книгу - "Нова стара баба"

Йооста вирішив, що слід виявити стриманість, тому відчепився від маленьких людей Чехова і почав розповідати про тюльпани. Ця розмова мені подобалася, а Зойці відповідно – ні. Я бачила: Зойка не насварилася в кайф, тому зараз може відбутися що завгодно.

Віка Петрова того не знала, однак інтуїція у неї розвинута добре, вона також непокоїлася і час від часу кидала погляд на набурмосену Зойку. Славік точно знав, що зараз щось буде, він сидів і усміхався. Я помітила: Зойка посилено думає, шкода, що вона майже нічого не знала про Голландію, Зойку не цікавили країни, із котрих вона не мала хоча б «малий гешефт». Можливо, на Зойчиному глобусі їх навіть не існувало. Вона тужила.

Саме в момент, коли хтось задзвонив у наші двері, а Славік підхопився, щоб відкрити, Зойка видала:

– Сыр ваш, голландский, у нас в Пирятине делают, так сущее говно!

На словах «сущее говно» до кімнати зайшли незнайомець середнього віку та чарівна юна незнайомка. Мені вона відразу сподобалася, Зойка не вірить, що є люди, котрі випромінюють світло («Светятся только облучённые»), вона принаймні такого не бачить, а я бачу. Від цієї незнайомої дівчини, від її хвилястого каштанового волосся, худенької, але округлої фігурки йшло світло, вона явно була короткозорою, однак окулярів не носила, вглядалася в усіх нас без напруження, лише з бажанням побачити.

Незнайомець сердито глянув на Зойку і сказав:

– Ми ще не настільки знайомі, щоб ви робили такі ґрунтовні висновки.

Зойка борги по собі не залишала:

– Говно всегда к деньгам.

– Славко, може, ти нас познайомиш? – усе-таки я була господинею цього дому.

– А, так. Ба, це – Аллочка, моя дівчина, а це – Олександр Миколайович, її батько. Це – моя бабуся, Варвара Сергіївна.

Я сказала, що мені дуже приємно. Зойка ніколи не говорила, що їй приємно, бо приємності вона не відчувала, кожне знайомство, якщо воно не відтворювалося в записній книжечці в дужках або не зароджувалося в дружніх суперечках та посиденьках, її дратувало.

– Це – моя тітонька Зоєчка Микитівна, а це – Віка, моя е-е-е-е… сестра та її наречений, пан Йооста. Він із Нідерландів.

– У них там сыр – сущее говно, – наполягала на своєму Зоя, непримиренна з тим, що Йооста перший раз її не почув. Але він не почув і цього разу.

Йооста поручкався з Олександром Миколайовичем та його донькою і сказав, що страшенно радий такому входженню у велику родину.

– Сестра? – розгублено запитала Аллочка, вона очей не могла відвести від Віки Петрової. – Я не знала, що у тебе є сестра.

– Я також не завжди про це знав, – буркнув Славік.

Ми не чули, як повернулася Наталя. Ми думали, що вона повертається наступного місяця, але жорстоко помилялися. Ось і вона. Трохи погладшала в талії. Зачіска каре, дорожні джинси, сливовий джемпер із гарним викотом. Вона не дивиться ні на кого, крім Аллиного батька, та промовляє:

– Так. Ясно. Яке славетне товариство. А ти що тут забув, щур?

Якщо Наталя буває емоційною, то це виключно агресивні емоції. Утім, називати батька нареченої свого сина щуром, навіть після Зойчиного «гівна» – це забагато.

Наталя впізнала Віку Петрову, однак збагнути, що вона тут робить, не могла, як і вирахувати, ким доводиться юна дівчина, яка тримає під руку щура, і що тут робить сам щур.

– Ма, це – Алла, моя наречена, а це – Віка, моя сестра, думаю, що ти її не впізнала, так давно не бачила, – Славіку було зле. Не знаю, що відчувають люди, крокуючи на ешафот, у Славіка почалося внутрішнє метушіння, нічого він не хотів сильніше, ніж втекти куди подалі від перебігу цих подій.

– Наталю Олексіївно, оце так сюрприз. Не знав, що В’ячеслав ваш син, але про наявність у вас доньки вперше чую, хоча що-що, а біографію вашу перечитував кілька разів, – висловився батько Аллочки.

Наталя махнула Славіку, кинула рятівний круг, попросила принести їй стілець.

– А це не моя донька, Щур, це – донька мого чоловіка, батька Славіка.

– О, – відреагував Олександр Миколайович.

– Ма, я бачу, що ти смикаєшся, він щур, звичайно, у багатьох розуміннях, але передовсім це його прізвище. Такий собі Сашко Щур до ваших послуг, – Наталя виявила спостережливість, вирішила мене заспокоїти.

– А вони хіба не однолітки? – продовжував допит Щур, вказуючи на Віку та Славіка.

– Однолітки, – підтвердила його версію Наталя. – Бач, я відбила свого чоловіка у матері Віки, коли вона була нею, Вікою, вагітна, не завжди я залишалася такою розмазнею, щоб вкладатися на спину, вмирати й дозволяти по собі топтатися.

Я вирішила, що треба розрядити обстановку, тому лагідно подивилася на Аллочку, сказала, що вона – красуня (бо так, їй-богу, й було), і запросила присісти біля мене.

– Чим ти займаєшся? Нам Славік нічого не розповідав.

– Я працюю в одній міжнародній організації, навіть не знаю, як пояснити, чим я там займаюся, воно не дається до зрозумілих пояснень.

– Что, просто жопу весь день просиживаешь? – Зоя у своєму репертуарі.

– Ні, не весь день. Я часто їжджу у відрядження та і взагалі ходжу. – Аллочка – молодець. – Я закінчила факультет міжнародного права, – продовжувала дівчина.

– Туда поступают только затем, чтоб родителей от важности разорвало, – невгамовна Зоя Микитівна.

– Знаєте, дешевше бомбу підкласти, – спокійно дала відсіч Аллочка. Але я не полишала намір змінити тему.

– Алла – яке життєрадісне, привітне, жіночне ім’я, – поділилася своїми враженнями.

– Да, Варвара. Не то, что твоё. Как будто кукушата жрать просят. Имя, которое орут птенцы, кукушата-орлята.

Славік засміявся, Йооста також зайшовся у реготі, що мене розлютило.

– А твоє, Зоє, таке ім’я, наче хтось комара прихлопнув. Зззззз-оййй-ййя.

– О, гляди на неё. Ты вставила челюсть? То-то я смотрю, неужто зубы появилися, откуда бы.

Наталя тим часом не відволікалася на наші розмови.

– Ма, пам’ятаєш період був, ви із Зоєчкою боялися, що я спиваюся? Можете помилуватися, через кого то все відбувалося, ось він, у всій своїй шаленій красі – Щур.

– Тату, у вас були стосунки? Чого ти мені не сказав? Славіку, ну, а ти чого мовчав?

– Я не знав! – вибухнув Славік.

– Не було у нас ніяких стосунків, – обурився Щур.

– Драма! Это есть прекрасная драма! Настоящий, крепкий, русский! – екзальтовано промовив Йооста.

– Ми – українці, – повернула до нього голову Наталя.

– Це ще драматичніше, – додав Щур.

Наталя почала пригадувати, як Щур все зробив для того, щоб вона не поїхала за кордон, як він протискував туди свого помічника, як нашіптував про неї різні мерзоти, як наполягав, що