Читати книгу - "Мазепа. Людина. Політик. Легенда."

зобов'язані працювати на свого пана тиждень під час косовиці, тиждень під час жнив, протягом тижня восени «з своее проможности, нашим товаром и працею» орати панське поле. Крім того, вони були зобов'язані виконувати всі державні повинності (наприклад, утримання сердюків і виряджання їх у похід). Нарешті, селяни зобов'язувалися «на потребу… панскую, куда нам роскажет, быть готовими и отбувати службу своими конми и працею».

Посполиті сіл Конотопа, Хрипківки та Смяча (Чернігівський полк) наприкінці XVII століття відбували на користь свого пана, яким був не хто інший, як пасинок Мазепи бунчуковий товариш Криштоф Фридрикевич, такі повинності: чинш (щороку приблизно по 9 золотих з людини) і різні натуральні данини (птиця, яйця, горіхи, хміль, прядиво і т. ін.) Нарешті, селяни завжди могли бути притягнуті до різних «шарварків» (наприклад, гатити греблі, лагодити дороги, мости тощо).

Дуже цікаві відомості про зростання повинностей селян та міщан у Прилуцькому полку в останні роки XVII – на початку XVIII століття подає О. Оглоблін. У невеликому сотенному містечку Варві, населення якого займалося переважно сільським господарством, під час полковництва Лазаря Горленка (до 1687 року) з посполитих («на наезди») гроші збиралися двічі або тричі на рік. Розмір цих грошових данин не був обмежений якоюсь сталою нормою, а залежав, мабуть, від звичаю, з одного боку, і від апетиту полковника – з другого. Крім того, від кожного міщанського та селянського двору збиралося грішми «на служителей сотенних»: на утримання хорунжого – по 1 копійці, писаря – по 2 копійки, на «сторожей сотні Варвинской полевих» – по 2 копійки; на останніх також збиралося по одному четверику вівса, по одній хлібині, сіль та пшоно. Доводилося населенню платити і за послуги прилуцького ката: по 1 копійці від кожного міщанського та селянського двору. Натуральні повинності «свободних посполитих» за часів прилуцьких полковників Л. Горленка та І. Стороженка (до 1692 року) ішли на утримання полковницького двору та міської ратуші. «Для переездов сено… косять и тое укошенное сено как в двор полковничий, так и в ратушу своим скотом перевозят, да на лошади артилерии полковой прилуцкой сено… косят же». Інших зборів (грошових і натуральних) на ратушу не збиралося. Втім, полковники Горленко і Стороженко широко вдавалися до стягнення з місцевого населення різних екстраординарних поборів; зокрема перед Великоднем селяни збирали та відвозили на полковницький двір «з местечка и сел з посполитих свободних гуси, утки, кури, яйця и поросята».

Ще тяжче стало посполитим і козакам Прилуцького полку за часів полковника Дмитра Горленка. Його наступник Іван Ніс (той самий, що допоміг Меншикову взяти Батурин) свідчив (можливо, серйозно згущуючи фарби), що Горленко, «здобячи свои доми и распространяючися оними, где было якое згодное ку пожитку людскому в полку нашем местце, все он своими пооднимал хуторами, под такою кондицією: будто одному заплатит, а сотцте и другое людей мусит и от своих добр уступати; настроил хуторов на волних здавна степах, не толко себе, але й своим детям, на которих бедние люде многие в заживаню поль, в кошеню сенов, для отбуваня тяжких своих повинностей, чинили пожитки…; сена по килкодесять скирд кошовалися здавна на особливих в стену сеножатех за бывших… панов полковников прилуцких, на полковничую потребу; а он [Д. Горленко] когда стал полковником прилуцким, то не толко тие особливие сеножати, якие на бывших панов полковников прилуцких кошовалися, плугами поизоровал и пообкоповал… себе и детям своим на потомние часи, леч и мизерних людей власние сеножати и поля пахотные, нивы и облоги, все загонами своими пооднимал и до хуторов своих поприворочовал, же до сего часу без старостов его трудно было бедному человекови и на воз сена вкосити. И такое полку… хуторами своими и детей своих учинил стеснение, же где осмотрети, то все… теперь его власное, будто купил; и купчие отбирает, хотя хто и не рад продавати, а он, яко многомощный будучи властелин, все, що хотел, тое и привлашивал…». Крім власних підданих (їх у Дмитра Горленка було понад тисячу), прилуцький полковник зганяв селян і навіть козаків свого полку працювати на своїх хуторах. «Що всяк… признати мусит, хто тилко лядских панов памятает, же далеко барзей горшая мука в работизне была од полковника бывшего [Д. Горленка] всему… полку, нежели за панов лядских; и так не мордовали пани лядские своих подданых и не забивали киями, як он [Д. Горленко] мужиков и Козаков».

До цих повинностей треба додати річну грошову «ста-цію», яку збирали з населення як податок на користь гетьмана («на гетманскую музику и на его кухню») з кожного мешканця «по пропорции их имуществ», «мукою ржаною, пшеничною и гречаною, солодами, семям конопляним, горохом, маком, кабанами и птаством».

Зростання підданських повинностей наприкінці XVII століття викликало велике невдоволення селян, яке нерідко переходило у відкриті виступи проти панського та державного визиску. Уряд Мазепи в інтересах держави та громадського ладу мав втручатися в цю справу і обмежувати надужиття державців та експлуатацію посполитих. Показовим є лист Мазепи до переяславського полкового писаря Михайла Мокієвського від 10 листопада 1688 року. Гетьман писав: «Дойшло нам видати, же як село якоесь Кучаков, так и всем городом Баришполем завладевши, великие людем прикрости чиниш…» Гетьман наказував Мокієвському, «…абисте конечне до того села поменен-ного не втручалися и в городи Баришполе з людми як найскромней обходилися». «А так если хочеш будоватися и що кол век собе чинити, то за грош свой наймаючи справу, а не вигоном панщан», мотивуючи це тим, щоб «нам самим неславы не было и поговору от тих же людей». Факт надмірного обтяження «тяглих людей» старшиною гетьманський уряд чесно констатував і пізніше (наприклад, в

1691 році). Політику стримування апетитів державців Мазепа застосовував і пізніше, розуміючи, що різке посилення експлуатації селян старшиною неминуче призведе до зростання соціальної напруги, загрози вибуху, хаосу та зруйнування держави.

Загалом подібний вибух, що неминуче переплівся б із незадоволенням російськими порядками, не був вигідний і російському уряду. У 1692 році уряд Петра І, стривожений повстанням Петрика та заворушеннями на півдні Гетьманщини, запропонував гетьманові Мазепі вжити певних заходів, щоб заспокоїти селянську та козацьку масу. Це питання обговорювалось на старшинській раді у вересні 1692 року. Насамперед було ухвалено відібрати маєтки у тих державців, які не гідні були ними володіти. «Которые особы еще в войску и в народе мнятця быти к служби негодны, а за нашими универсалами к маетностям приобщилися, – писав гетьман Мазепа, – тех угодно бы от того владения отставити». Ще раніше, влітку 1692 року, під час походу на Полтаву проти Петрика,