Читати книгу - "Вигадливий ідальго Дон Кіхот Ламанчський"

— Та все ж таки, — продовжував наполягати кабальєро, — я хотів би дізнатись, що трапилося з кожним із них?

Далі він навів стільки аргументованих доказів, аби спонукати охоронців таки виконати його прохання, що другий вершник під кінець здався:

— Гаразд, розпитайте самі, ваша милосте. Швидше за все, вони не відмовляться, бо скаржитись на долю — їхня улюблена розвага.

Одержавши дозвіл — заради справедливості кажучи, його Дон Кіхот у випадку чого зміг би надати собі й сам, — ідальго під’їхав ближче до засуджених і спитав першого, парубійка років приблизно двадцяти чотирьох, за які гріхи йому доводиться мандрувати в цих доволі незручних умовах. Той повідав, що все це через закоханість.

— Лише тому?! — вразився лицар. — Та якби усіх закоханих посилали на галери, я вже давно повинен був би там веслувати.

— Ваша милість має на увазі зовсім інше, — захихотів каторжник. — Моє ж серце спалахнуло коханням до кошика з білизною, призначеною для відбілювання, і я так міцно стиснув його своїми руками, що якби не втрутилося правосуддя, то й понині не випустив би предмет отієї палкої пристрасті добровільно. Злапали мене майже одразу, тортури не знадобились, тож вирок винесли швидко: сто різок, а на додачу ще й три роки галер — і ділу кінець.

Трохи помовчавши, Дон Кіхот звернувся з аналогічним питанням до другого арештанта, але той виявився неговірким, продовжуючи понуро пересувати ноги. Однак першому вочевидь кортіло поточити ляси:

— Цього канара, сеньйоре, женуть за музику і спів.

— Тобто як? — геть розгубився кабальєро. — Хіба музик та співаків теж засилають на галери?

— Так, сеньйоре, — відповів каторжник, — повірте, гірше не буває, коли заспіваєш від пристрасті.

— Це ж треба, — дедалі чудувався Дон Кіхот, — досі я чув приказку: «Хто пісні співає, той свої біди розганяє».

— Ги-ги, — ошкірився хлопець. — У нас кажуть навпаки: «Хто хоч раз заспівав, той усе життя сльозами вмивається».

— Щось я не второпаю, — труснув головою ідальго.

Тут озвався один зі стражників:

— Сеньйоре, «співати від пристрасті» мовою тюремного наброду означає «зізнаватися під тортурами».[48] Себто цього грішника катували і, змусивши признатись у конокрадстві, впаяли йому шість років галер на додачу до двохсот різок, які вже пройшлись по його спині. А похнюплений він тому, що інші злодюжки презирливо до нього ставляться і знущаються над ним як над хиряком, якому не вистачило духу заперечити свою провину. Адже, міркують вони, у слові «ні» літер навіть менше, ніж у слові «так», і, крім того, злочинець володіє важливою перевагою, у світлі якої його життя або смерть залежать від власного язика, а не від свідків та доказів. І, знайте, думка ця мені здається цілком слушною.

— Мені теж, — погодився Дон Кіхот.

Наблизившись до третього чоловіка, він поставив те саме питання, що й раніше, і вислухав ось що:

— Я йду на п’ять років галер, бо в мене не було десяти дукатів.[49]

— Та я радо дам вам двадцять, — мимоволі скрикнув кабальєро, — аби тільки врятувати вас із біди.

— Це мені нагадує ситуацію, — пхекнув каторжник, — ніби хтось, маючи при собі гроші, опиняється у відкритому морі, де помирає від голоду, оскільки йому ніде купити їжу. Ех, якби свого часу я мав ті двадцять дукатів, що їх ваша милість мені пропонує, то спромігся б підмазати кого слід і гуляв би зараз площею Сокодовер у місті Толедо, а не цим трактом. Але Бог великий, там далі видно буде.

Дон Кіхот під’їхав до четвертого, благочестивого старця із сивою, до пояса, бородою, проте той лише заплакав, нічого йому не відповівши. Це вельми зворушило Санчо, який шмигнув носом, дістав із-за пазухи реал і подав дідугану милостиню.

Змістившись трохи далі, ідальго спитав наступного, у чому полягає його провина, на що той досить зухвало повідомив:

— Мене посилають на галери за надмірне женихання. Ні до чого путнього моя поведінка не призвела; грішити — грішив, а п’яти змастити[50] не встиг, грошей, щоб відкупитися, катма — з усього було видно, що за мною добра гілляка з мотузкою плаче, але в результаті вироком стали шість років галер, і я погодився, що заслуговую саме такого покарання. Мені ще небагато літ: попереду ціле життя, а живий усього в ньому доб’ється. Якщо ваша милість здатна чимось допомогти цим бідолахам, Господь віддячить вам на небі, а ми, лишаючись на землі, ревно молитимемо його, аби послав сеньйорові кабальєро довголіття і міцного здоров’я, чого ви, як добрий та чуйний християнин, сповна заслуговуєте.

Останнім ішов чоловік років тридцяти, вельми приємної зовнішності, коли не враховувати виразної косоокості. Лицар запитав охорону, чому ця людина, на відміну від інших, скована залізяччям практично по руках і ногах. Як виявилось, на совісті негідника злочинів більше, ніж у решти, разом взятої. Знаючи його природжену хитрість і крутий норов, стражники досі боялися, що він може втекти.

— Що ж це за злочини, якщо засуджують тільки до висилки на галери? — округлив очі Дон Кіхот.

— Але ж на десять років, — заперечив старший конвою. — Вважайте: громадянська страта. Досить сказати, що це сумнозвісний Хінес де Пасамонте, відомий також під іменем Хінесільйо де Бандитільйо.

— Сеньйоре приставе,[51] — перебив його каторжник, — навіщо ви? Будемо точними, озвучуючи імена та прізвиська. Мене звуть Хінес, а не Хінесільйо, і я з роду Пасамонте, а не Бандитільйо. До речі, декому було б набагато корисніше глянути на самого себе.

— Знизьте тон, сеньйоре перший серед покидьків, — гаркнув пристав, — бо силою змушу вас замовкнути!

— Звісно, — наїжачився арештант, — шляхи Всевишнього незбагненні, однак скоро хтось дізнається, прозиваюсь я Хінесільйо де Бандитільйо чи ні.

— Хіба тебе не так звуть, брехуне? — обурився конвоїр.

— Що ж із того? — процідив Хінес. — Варто мені захотіти — умовкнуть, а ні — заллю їм за шкуру сала. Сеньйоре кабальєро, якщо збираєтесь щось пожертвувати нам, то жертвуйте і їдьте з Богом, а то ви дратуєте своєю надокучливою допитливістю щодо чужих справ. Життя незмінне — біди завжди переслідують неординарних людей.

— Вони переслідують негідників, — поправив його стражник.

— Повторюю, сеньйоре, — огризнувся Пасамонте, — вибирайте вислови. Вам вручили жезл не для того, щоб ви ображали тих, кого супроводжуєте, а для того, щоб доправили нас до місця, визначеного Його Величністю. Інакше, присягаюсь!.. Та цур йому, оділлються ще вовкові овечі сльози. А поки — тс-с! поважаймо один одного, і кінчай теревенити, час у дорогу.

Почувши погрози, пристав замахнувсь жезлом, але Дон Кіхот загородив Пасамонте й попросив не гніватись, адже нічого