Читати книгу - "Армагед-дом"

Дівчина, тобто жінка, без жодного слова передала Лідці книжки і рисюківський квиток, і Лідка безглуздо подумала, що вагітним хвилюватися не можна. Ну навіщо їй ця метушня з перевіркою квитка, з викликом міліціонера, зі скандалом…

— Дякую, — сказала Лідка, хоч молода бібліотекарка вже її не чула.

У залі було не те щоб людно, але й зовсім не порожньо. Лідка повагалась; жодне місце не здавалось їй достатньо непримітним. Хоч як сядеш — звідусіль тебе видно.

— Перепрошую…

Її штовхнули майже одночасно з перепросинами. Причому штовхнули вправно — під лікоть, так, що стіс книжок роз’їхався, й відразу три тонких томи гепнулись на підлогу.

— От нещастя, вибачте, будь ласка…

Вона автоматично нахилилася, щоб підібрати розкидане, і ледь не зіткнулася головою з тим, хто спершу так недоречно штовхнув її, а тепер збирався допомогти.

Він був немолодий. Він був огрядний, але вже не такий гладкий, як у час їхньої останньої зустрічі. Два роки й один апокаліпсис тому. «Іди, дівчинко, навчайся добре, Андрій Ігорович був би задоволений…»

Лідка зблідла так, що обличчя зробилося твердим, ніби дерев’яна маска.

— Лідо! — метушливо сказав цивільник. — А я спершу не впізнав вас — дивлюся, щось знайоме…

Він підібрав книжки, струсив гіпотетичний пил, ніби мимохідь подивився на назви.

— Ого… Ви всерйоз вирішили заходитися коло новітньої історії? Напевно, в університеті? Воно й правильно, ви людина молода, два курси встигнете відучитися, перш ніж народжувати, а потім академка — і знову за книжки… якщо є кому з малям сидіти. Адже є, га?

Він говорив, а очі-свердла робили свою справу. Може, просто за звичкою, незалежно від волі господаря. Призвичаїлись за довге життя свердлити — от і свердлять усе, що рухається.

— Є, — сказала Лідка.

Зрештою, все це могло виявитися випадком, збігом. Мало що може знадобитися цивільникові-високопосадовцю в закритій історичній бібліотеці. Побачив знайому дівчину — і завів розмову, адже в них зорова пам’ять ого-го яка…

Так, але навіщо знадобилося штовхати? Невже такий незграбний?

І чи не цей голос, до речі, спитав із черги: «Чи не можна швидше?», коли бібліотекарка поцікавилася Лідчиним читацьким?

— Дякую, — сказала вона, приймаючи галантно подані книжки. — Мені працювати дуже треба. Курсова, — додала вона невідомо нащо.

— А на чиєму ви курсі, Лідо?

— На першому, — сказала вона перше, що спало на думку.

— Ну, зрозуміло… А хто керівник?

Лідка мовчала, дивлячись цивільнику в очі, важко дивлячись, докірливо, ніби питаючи: мало ти з мене душу тягнув? Тобі яке діло? Чого причепився, наглядачу, шпигуне?

— Лідо, — сказав товстун несподівано лагідно. — Я не хотів вам заважати, слово честі. І лякати вас теж…

— Чого б мені боятись? — сказала вона якомога стриманіше.

— Лідо, можна з вами поговорити?

— Про що? — вона міцніше притисла книжки до грудей. Обличчя товстуна зробилося печальним, як тоді, в кабінеті:

— Про спадок Андрія Ігоровича. Про текст, який ви знайшли. І ще про те, чому ви ходите в закриту бібліотеку за чужим читацьким квитком.

— А навіщо тоді служба страхування? Навіщо? От уяви, дівчинко, що всі ми повертаємось, виходимо з Воріт — і ніякої влади немає. Ні міліції. Ні страхової інспекції. Ні Президента, ні цього загрузлого у чварах парламенту… Хтось загинув, хтось лишився. Доки пройде переклик, реєстрація, нові вибори — знаєш, що буде? Нічого не буде. Усе, що вціліло після апокаліпсису, буде роздерто, розтягнено, відбито у законних власників за єдиним правом — правом сильного. Замість того, щоб зводити будинки й бавити дітей, людям доведеться воювати з покидьками за місце під сонцем… як у печерах! Ми і скотимося до печер, до кам’яної доби, були в історії країни, яких тепер немає — саме тому, що вони не мали твердої влади після апокаліпсису!

Лідка сиділа на мокрій садовій лавці. По всьому парку походжали матусі з візочками, то тут, то там вавкало немовля; цікаво, а на що схожі збоку молода жінка і літній товстун, на ньому ж не написано, що він цивільник, так, просто добрий дядечко Микола Іванович…

— Ти гадаєш, лише вгодовані чиновники йдуть у «домовлений час»? Ні. Ціла група різних людей — тих, чия діяльність буде життєво необхідною в перші дні після апокаліпсису. І чиновники серед них. Усі країни дотримуються такого протоколу — більшою чи меншою мірою, але дотримуються!

Микола Іванович замовк. Поруч із ним на темну лавку смачно ляпнулась грудочка пташиного посліду. Ну треба ж такому, трошечки пташка схибила.

— А нащо брехати? — спитала Лідка тихо.

Микола Іванович стомлено всміхнувся:

— Так, брехати негарно. Але люди так влаштовані. Вони не можуть пережити перевагу іншого — ні в чому. Перевагу, а особливо привілей. Уяви, ось стоять Ворота, у них ломиться натовп — і якась людина з мегафоном просить зачекати, пропустити оцього лікаря, оцього суддю, оцього чиновника, бо вони ПОТРІБНІ відразу ж після апокаліпсису, потрібні живими і, так би мовити, в комплекті… І що тобі відповість безтямний натовп? Можеш уявити?

— Брехня в ім’я порятунку? — так само тихо спитала Лідка. — І смерть в ім’я порятунку?

Микола Іванович зітхнув. Відкрив портфель, витягнув пачку цигарок — і круглу пластмасову коробочку з-під розчинного аспірину.

— Я дуже довго знав Андрія… він був чи не єдиним моїм другом.

Лідка дивилася, як він підкурює, потім ховає запальничку, охайно знімає кришку з коробочки з-під «упси».

— Я дружив з Андрієм… віриш?

Лідка осміхнулась:

— ПОТІМ у нього знайшлося так багато друзів…

Микола Іванович охайно струсив попіл у круглу коробочку. Будучи, як видно, високопосадовцем, він не соромився такої жалюгідної негарної речі, як попільничка з порожньої аптечної упаковки; напевно, Лідчин подив відбився в неї на обличчі.

— Талісман, — коротко пояснив Микола Іванович, обережно встановлюючи «упсу» на лавці.

Курив він теж негарно. Квапливо, дрібними затяжками, і навіть цигарку тримав гидливо, ніби таргана.

— Ти, Лідо, віриш чи не віриш… Я тоді не спав кілька діб. Уся наша служба стояла сторч головою… знаєш, скільки версій ми відпрацювали?!

Лідка задерла підборіддя:

— І що? Втішатися вашими версіями? Самі… либонь… у спецконтингенті. Яка вам користь — шукати своїх же? Ні. Такі могутні, аж лячно… а тут хоч пацюка задавити, хоч депутата… вбити просто вдома… не на вулиці, не в під’їзді… удома! Під носом в охорони! І нічого. Гуляють. Виконавців… прибрали — і все. І ви не шукали! Метушилися тільки! Вдавали…

Вона не боялася, що Микола Іванович образиться, зробить офіційне обличчя і вимагатиме