Читати книгу - "Справа отамана Зеленого"

— То без тебе розберуся, — буркнула Григоренчиха. — А ти не гуляй. Ходи сюди, погодую, збирайся і йди до отамана. Наказав, щоб ти з'явився.

— Ото так і наказав?..

— Тобі кажуть — ти роби! — відрубала Катерина.

…Зелений справді був у своїй штабній хаті. Разом довкола стола зібралося ще кілька чоловіків, приблизно однолітків, усі з помітною військовою виправкою. Служачи у війську, Шеремет навчився розпізнавати таких з першого погляду, навіть коли чоловіки просто сидять, нічого не роблячи. Очевидно, всі вони були сотники, наближені до самого отамана, і Артем потрапив на військову нараду. Щойно зайшов, розмова припинилася. Зелений кивнув, не підводячись з місця, жестом звелів підійти ближче і промовив:

— Кажуть, полікував дівку. Не дав померти, га?

— Хто на що вчився, — стримано відповів Шеремет.

— То як, лишаєшся? Я силою не тримаю. Але мені тут, у Трипіллі, як кажуть, на хазяйстві, в республіці, грамотний медик не завадить.

— Де республіка? — не зрозумів Артем, не припускаючи, що отаман говорить серйозно.

— Ти тепер на її території, — відрубав отаман. — Її створила трипільська громада, а жодне інше визнання мене не цікавить. У нас народна радянська влада, справедлива, без жидів та комуністів. Отака правильна.

— Це я вже чув.

— Ще раз послухай!

Зелений підніс голос, не забуваючи стежити за реакцією своїх сотників. І Шеремет відзначив: свого отамана вони сприймають схвально, а він говорить те, що його побратими хочуть чути. Тож Артем промовчав, щоб уникнути непотрібних дискусій. Не зовсім розуміючи, навіщо отаманові розпинатися отак перед звичайним київським лікарем, який віднедавна навіть сам для себе — ніхто. Людина без документів, речей, родини й даху над головою. Та ще й одягнений у чужі речі.

— Я проти радянської влади, — мовив спокійно. — Ви, пане Зелений, чи як вас там, маєте цілковите право думати, що я з такими переконаннями автоматично стаю противником вашої самопроголошеної республіки. Правду кажучи, ви маєте тут досить влади, щоб віддати наказ, — і мене розвіють за вітром. Одні більшовики не встигли зробити цього вчора, другі мають шанс виправити помилку.

Зелений підвівся.

Коротко й сильно змахнув рукою, а тоді стиснутим кулаком улупив по столу.

Один із сотників схопився за кобуру, збираючись вирвати звідти нагана. Схрестив погляди з отаманом, забрав руку, заспокоївся. Зелений сів, склав руки перед собою поверх стола й подивився на Шеремета знизу вгору.

— Помиляєшся ти, — промовив уже спокійніше. — І я так собі думаю: подібних до тебе ще ціле море. Значить, будемо переконувати. Нічого, є в мене хлопці з добре виструганими язиками. А хто не вміє густо балакати, для тих у нас знайдуться шаблі та револьвери.

— Силою переконаєте? Чим же тоді ви кращі за губчека?

Артем думав, що Зелений зараз знову спалахне. Але той вислухав мовчки, вперся руками на стіл, підвівся, вийшов, став навпроти Шеремета. Тепер вони опинилися віч — на — віч.

— Свою силу, пане докторе, ми вже не раз показували цій жидівській владі, яку ти й такі, як ти, хто не навчився ще думати, плутає зі справжньою радянською.

— Хіба є різниця?

— Є. Розкажу тобі таку бувальщину. Тут недалеко є село, Горпинівка. Приїхали туди червоні, загін у сотню шабель, з трьома кулеметами. Зібрали людей, вийшов до них комісар, каже: ми, мовляв, нова влада, радянська, будемо робити на селі вибори. Такий закон, значить: кого народ обере, той і буде в них за начальство. Правильно, хай будуть вибори, ніхто не перечив. Будемо вибирати, кажуть люди. І ну називати своїх, місцевих, кому довіряють. А комісар: ні, каже, пождіть. Дістає списки, роздає. Ось за цих людей можете голосувати. Народ, ясна річ, не хоче, бо не знає нікого. Комісар: то зараз виправимо. Цих усіх, що в списках, червоні привезли з собою. Мені потім говорили — там самі жиди. Ну, Бог би з ними, були в Горпинівці при цукровому заводі свої жиди. Як уже на те пішло, могли б їх висунути, бо то свої, за них можна й проголосувати. Так чесно, хіба ні?

— Мабуть, — відповів Шеремет, ще не до кінця розуміючи, куди хилить отаман.

— Бач, правда. Комісар — зайда — так не думав. Ніяких, каже, місцевих. Ми радянська влада, нам видніше. Знайшлися хлопці серед селян, вийшли до зайд. Кажуть: не буде такого. Зробімо так — ваші проти наших. Народ же мусить обирати. А їм: білогвардійці ви, контра, радянській народній владі не довіряєте. Значить, вороги. А з ворогами розмова коротка. Там їх троє було, сміливих. Усіх тут — таки забрали, кинули в хуру, повезли кудись. Розігнав комісар усіх по хатах. Дав часу до ранку. Як не прийдуть голосувати за тих, кого привезла влада, значить у Горпинівці — гніздо білогвардійців. Ще як дізналися, що ті троє служили свого часу в царській армії — все. Достеменні служки старого режиму. То що ти думаєш? Уночі люди самі зібралися, ранку не чекали. Були по хатах відрізани, хтось узявся за вила. Словом, накинулися гуртом. Кого не постріляли, ті самі втекли. Ось що я називаю переконувати силою. Селяни боронилися від чужих. Тому вже ранком на майдані в Горпинівці обрали отамана. Серед своїх. Така, пане докторе, справжня радянська влада. А не жидівська комуна, яку тут нам хочуть нав'язати.

— Хочете сказати, я справжньої радянської влади не бачив?

— Що мені тобі говорити? Кожен бачить, що хоче. Не захочеш — не розгледиш. І якось так виходить у нас уже другий день: почнемо ніби про справи говорити, а виходить, я тебе за щось агітую.

— У мене теж таке враження, пане отамане.

— Для чого мені тебе агітувати чи, там, переагітовувати? Піді мною більше трьох тисяч шабель, у мене своя республіка, більше нічого не треба. Аби нас не чіпали й давали жити. Не віриш, не лишишся в Трипіллі — іди з Богом, куди ноги винесуть. Тільки зрозумій, не дурний же, тепер не вийде десь тихо пересидіти. Треба вирішити, за кого воюєш. Бо війна ж кругом. Цього ж ти не будеш заперечувати?

— Війна, — погодився Шеремет. — Громадянська війна. Тут кожен за себе і всі проти всіх. Не збираюся я ніде пересиджувати. Навоювався, буває. Сам за себе не зможу, за радянську владу не буду. У вас, я так чув, із Петлюрою якісь негаразди. Ну, а я хочу з часом пробратися на Поділля, до нього. Директорія тепер там, іншої дороги для себе не бачу. Хіба… — він затнувся, і Зелений підбадьорив:

— Ну — ну, що таке?

— Дівчина ця, Маруся… Операцію