Читати книгу - "Одного разу…"

А будь-яке місце, де я б відчула себе потрібною.

Просто, пишучи про те, як приїхала до Києва з двома валізами, набитими дитячими речами, маю пригадувати різні подробиці. А мені б цього дуже не хотілося. Не маю на це ніякого права. Воно стосується лише «спілкування із Шекспіром». Але, якщо цю тему не обійти, краще задовольнитися метафорами або ж цитатами з творів моїх улюблених письменників, котрі пишуть про себе, як про всіх одразу, а про всіх одразу – як про себе…

Отже, ніколи не вважала, що жінка має «робити кар’єру», і не дуже розуміюся на фемінізмі. Я завжди була як хлопчик. Можливо, як цуцик. А можливо, як у пісні Розенбаума, яку я горлала в потязі «Київ-Харків» із Андрюшкою Кокотюхою та Сергієм Жаданом: «Лєчіть – так лєчіть, гулять – так гулять, стрєлять – так стрєлять, любі-і-і-ть – так любіть…»

Нещодавно, коли я знову сіла в цей потяг із рюкзаком за плечима і квитками в обидва кінці, я подумала: дивно, що це в мене за життя?… Навіщо?… Бачила за вікном вологі вогні київського вокзалу, і мені було сумно…

Потім це минулося. Впевнена, у чоловіків ніколи не виникає таких питань.

Бо в них є неперевершений компас, який веде їх по життю. І часом заводить туди, куди вони й не збиралися йти…

…одного разу (точніше, майже тридцять років тому) я приїхала до Києва, щоб дізнатися, куди подівся мій рукопис віршів, котрий надсилала до видавництва «Молодь». Дізналася. А потім мені стало байдуже, куди він подівся і чи будуть надруковані мої жалюгідні віршики взагалі.

Тому що я із захватом зрозуміла, що існують зовсім інші люди, інші поети, інші стосунки – і це було важливіше за будь-які амбіції і навіть за публікацію книжки.

Але тут варто зауважити: це не був візит захопленої «поетки» в лігво київської богеми. Хоча зовні воно так і виглядало… Таких «поеток», мабуть, як куріпок недорізаних у почті кожного більш-менш вартісного митця. Часом вони про них говорять як про речі: штопор чи зубну щітку… Цього добра має бути багато в кожного джентльмена.

Отже, я, як ось така «зубна щітка», сиділа мовчки в колі поетів у гуртожитку одного кінорежисера й кліпала очима. Вони вважали, що я – чергова «поетка», яка «впала на хвіст» одному з них.

Бр-р-р…

Я ж, слухаючи вірші, «дисидентські» розмови й пісні Віктора Морозова, беззаперечно приготувалася до… заслання в Сибір, до будь-яких тортур у КДБ і дико соромилася того, що погано розмовляю українською. Якби ж вони знали, що серед них мовчки сидить такий собі «маленький упертий албанець», який нарешті побачив мету свого напівзмарнованого двадцятидворічного життя!

…мені подобаються дві цитати з Кортасара, адже вони так влучно характеризують цього «впертого албанця» – метафорами, котрі я б не хотіла, даруйте, розшифровувати.

Ось вони…

«…я ніколи не приводив тебе до мадам Леоні, щоб вона поворожила тобі по руці, скоріш за все, тому, що боявся, аби вона прочитала по твоїй руці яку-небудь правду про мене, оскільки ти завжди була відображенням мене самого, якимось моторошним механізмом повторів, і того, що ми називали «любити одне одного», можливо, я просто стояв перед тобою з жовтою квіткою в руці, і ти тримала два підсвічники із зеленими свічками, а час осипав нас дощем відмов та прощань та квитками на метро…»

«…не встигли ми познайомитись, як життя одразу ж почало копітку працю, аби розлучити нас, розвести в різні боки. Оскільки ти не вміла прикидатися, я одразу зрозумів: якщо я хочу бачити тебе такою, яка ти є, треба спершу заплющити очі, і тоді побачиш щось схоже на жовтенькі зірочки (що плавають у чомусь схожому на оксамитне желе), потім червону пляму – стрибок до веселощів, що чергуються з молитвою, і, нарешті, повільно потрапиш у світ Маги, де на кожному кроці безлад і плутанина, ніби йдеш крізь павутиння папороті, сплетене павуком Клеє, і раптом потрапляєш у коло Міро, оточене попелястим полиском дзеркал Вієйри да Сильви, – світ, де ти рухалась, мов шаховий кінь, котрий ходить як тура, яка пішла як слон…»

Кортасар написав про одну жінку – як про всіх, і про всіх – як про одну жінку. Мені нема чого більше додати.

Оскільки це неправильна книга, я дозволю собі робити в ній усе що заманеться!

І тому, аби зробити «велику рекламну паузу», розважу вас майже вигаданими історіями.

Все буде…

…Ось уже кілька днів поспіль мені телефонує знайома й довго розповідає про те, що «загалом, усе погано».

Дивним чином, вислуховуючи її вп’яте, я несподівано знайшла чудодійний спосіб не просто змінити її безнадійну інтонацію в голосі, але й пробудити бойовий дух і навіть деяку радість саме від того, що здається їй таким жахливим.

Хочу поділитися цим досвідом. Адже він – перевірено! – дієвий.

Отже, на перший дзвінок зі скаргами на життя (перелічувати їх немає сенсу, оскільки простіше увімкнути телевізор і послухати новини), я відповіла тими самими ж скаргами.

З міркувань чистої солідарності.

Адже якось ніяково радісно розраджувати людину, у якої «все погано».

Ось я і пообіцяла, що далі буде «ще гірше» і тому сьогоднішній день варто сприймати з оптимізмом.

Аргумент не подіяв. Знайома розридалася. І пообіцяла повіситися.

На другий дзвінок я вирішила реагувати помірковано і делікатно.

І, виходячи з тих міркувань, що людині в своїх стражданнях варто знати, що вона не одна, що є ті, кому «ще гірше», зробила «відповідь Чемберлену» у вигляді докладного перерахування своїх проблем, вад і негараздів. А також перерахувала негаразди всіх своїх далеких і близьких знайомих. Ось, мовляв, одну звільнили з роботи, у другої – чоловіка, у третьої взагалі – і її, і чоловіка, у четвертої чоловіка не звільнили, але він – алкоголік і т. д. і т. п. Знайома трохи підбадьорилася. Але цього разу пообіцяла повіситися я, адже все перераховане здалося мені жахливим і безвихідним.

Наступного дзвінка я очікувала з жахом.

Як і передбачала, макабричними голосами ми переповіли одна одній зміст газетних шпальт і теленовин.

Всадивши слухавку в телефонний апарат, мов сокиру в плаху, залиту кров’ю, я розлютилася, згадавши булгаковське: «розруха – в головах!»

Особисто мені не хочеться мати в мізках такий «подаруночок»! І коли наступного разу я почула зі слухавки чергове зведення поганих новин, сказала: «Чудово!», чим, вочевидь, збила з пантелику мою знайому, адже в слухавці зависла глибока пауза.

Чудово, повторила я: життя в черговий раз дає нам шанс довести